Бонусний розділ "Закопана дружба"

«Дружба — це одна історія, розказана двома голосами»

Степан захекано поставив перед собою лопату. Ото зима взялася! Най би йому добре було тому снігу! Ось уже четвертий день не припиняло сніжити, а надвечір взагалі мело хурделицею. Чоловік вже вчетверте за сьогодні відгортав сніг з подвір'я. Спина нила нещадно, навіть руки викручувало. 

— Усе! — кинув Морозний лопату від себе у кучугуру снігу, — На сьогодні все. Баста! 

Розрівнявся. Щось аж тріснуло у попереку. 

— Ай! — зойкнув Степан, обхопивши спину руками, — Ай-ай, – зойкнув ще раз, бо щось тріснуло вже в його нозі. Десь з самого низу. 

— Ой, тату, пробач, –  всміхнувся батьку десятирічний Ален, що втаранився в нього своїми санчатами, — Це Михайлик мене так зіштовхнув сильно з гірки, що я аж до тебе доїхав, – виправдався малий. 

— А звідки це ви з'їжджаєте з ним? — хутко роззирнувся чоловік. Купа снігу, яку він лопатою нагорнув годину тому, була розпорошена двома хлопчиками по подвір'ї знову. 

— Та най би вам добре було, Алене! — крикнув Степан, — Що це ви з Михайлом влаштували, га?! Я це тільки щойно нагорнув, а ви все розгорнули назад як тих два півні! 

Михайлик який підбіг до Алена нічого не наважився сказати, лиш втиснув голову у шию. Ален же лиш невинно шкірився і шморгав носом. 

— Короче, так во, пацани! — підняв Степан лопату зі снігу, — Як собі хочете, — ткнув він Алену лопату у руки, — Та маєте усе загорнути назад, — Ви вже не малі діти. І не дівчатка, лопатою орудувати вмієте! Тому давайте, руки в ноги й вперед працювати!! — вказав рукою на розгорнутий сніг, — А то що це я маю один працювати за всіх як кінь? Два мужики ростуть, от нехай і привчаються до роботи, — додав собі чоловік під носа і направився у хату. 

Вдома Степан втомлено гепнув у крісло. Посидівши так кілька секунд пошвендяв у душ, затим пішов до кухні. Там йому Діна зробила теплого чаю і він нарешті заспокоївся і навіть примружив очі від задоволення. Та те задоволення тривало недовго, бо в хату повернувся Ален. 

— Ну що там, синку, відгорнули сніг? — запитав Алена, коли той роззувся і прийшов до кухні.

— Хух, — демонстративно стер з чола піт син, — Розгорнули, тат. І не тільки сніг. 

— А що…– хмикнув під носа Морозний, — І навіть дорогу подужали розгорнути? — сьорбув він чаю, — А де Михайлик, до речі? 

— До дороги не дійшло…хіба що останньої дороги, — видав “странну” фразу син, від чого Степан нахмурився.

— То Михайло де питаю? 

— Ну я його цей..закопав, короче, — видихнув хлопчик при цьому дивно витріщивши очі. Степан же ледь чаєм не попирхнувся і рвучко закашлявшись запитав: 

— Себто як закопав, Алене? — глипав на сина Морозний.

— Ну як закопують? Лопатою, тат! Ось так снігом. Сипав..сипав на нього..ну і цей..

— Алене, ти що жартуєш, сину? — поставив чашку з чаєм на стіл Степан.

— Та ні, — перетяв плечима хлопчик, — То ми з Михайлом так жартували. Я йому кажу лягай, — розказував Ален при цьому жестикулюючи руками, — Там така ямка була…короче. Ну Мішка ліг. А я його снігом зверху сипав. Йому подобалося, він сміявся…а потім…

— А потім що?!!

— Ну потім його повністю засипало, тат. То як він уже буде смітися, — знову стенув плечима Ален.

— Алене, ти що здурів, сину, чи що? - підірвався зі свого місця Морозний і побіг до виходу. Ален за ним, — Як ти міг його закопати? Чим ти думав?! Матінко рідна! Він же твій друг, так…так не можна з друзями!! — кричав Морозний на ходу взуваючись та накидаючи плащ.

— Ну так, друг! Я не знав, що так не можна з друзями. Бачив ти таке колись з Артуром робив…а він же твій найкращий друг. Тільки ти його землею засипав…ну от я і подумав, що…

Степана неначе блискавка вдарила! Отак взяло і гупнуло у голову. Нещадно, по самому болючому. Господи Ісусе! 

— Хутко надвір, Алене! – крикнув Степан, уже тримаючись за серце. Бо щось там так тріснуло, як спині й не снилося! — І показуй де ти його закопав, — тремтячим голосом сказав Морозний.

“Господи Ісусе, поможи!!” — подумки молився чоловік, “Боже нехай з цією дитиною все буде добре….Мене ж Віра живцем закопає. А потім Артур разом з нею. А я отак ляжу і дам закопатися. І дам…дам!” – аж текли з очей чоловіка сльози відчаю. 

Чоловічі руки швидко розгортали кучугури снігу, які він сам же згорнув кілька годин тому. Пальці пекли від холоду, та Степан не зупинявся. Сніг летів направо і наліво по всьому подвір'ї. Морозний вже й до твердої землі викопав…хлопчика не видно.

— Матінко рідна, ти точно його тут закопав, Алене? – на ходу запитував Степан у сина. 

— Та здається тут, тат…а може трішки правіше…тут усі кучугури однакові, — спокійно перетяв плечима. 

— А мені здається то було трішки лівіше і трохи глибше, — додав хтось і Степан метнувся копати там. 

Стоп! Це ж…це ж… голос Михайлика! Точно! Озирнувся. Перед Морозним стояв Михайлик і кумедно заглядав у вириту Степаном нірку зі снігу. 

— Господи Ісусе, — кинувся обіймати хлопчика чоловік, — Боже, Михайлику, як ви мене налякали. Ти живий здоровий…

— А я казав, пацани, що він вам тунель викопає, — почувся сміх Артура десь позаду, — А ви казали, що ні, — сміявся чоловік, а хлопчики дали один одному п'ятірню і гучно розсміялися. 

— То це що…такий розіграш?! — допетрав нарешті Морозний.

— Ну, тат, мені уже десять років, що я не тямлю уже взагалі, щоб Мішку закопати живцем снігом? – постукав себе по голові кулаком хлопчик.

— Угу, а мені дев'ять, — додав Михайлик, — Що я отак ляжу і чекатиму поки мене закопають під снігом? — сміявся малий.

— Але, тат, якщо що…то це все Артур придумав, — реготнув Ален, ткнувши пальчиком у батька Михайлика. Артур же просто заходився від реготу, а хлопчики тим часом раділи від того що в них тепер є снігові траншеї. 

— Ах Артур придумав, — підхопив до рук Степан лопату, і направився до друга, — Зараз йому буде дубль два! Ледь до інфаркту мене не довів! Закопування снігом, Артуре, так і знай! — сміявся Морозний біжучи до друга.