82. У мене є батьки

Артур не міг зрозуміти чому так хвилюється? Здавалося, це ж просто знайомство з новими батьками Віри? А з її слів, вони дуже хороші й добрі. І знають про нього…але однаково чоловік місця собі не знаходив. Батьки…це слово боляче впивалося в серце…

— Артурчику, ти що це тремтиш, коханий? — всміхнулася з його стану Віра, спостерігаючи за тим, як чоловік нервово розминає пальці. 

— Вірунечко, а поцілуй но мене ще раз…ну так…для хоробрості, — підморгнув їй чоловік. На що жінка лиш хіхікнула, але підтримала його поцілунком.

— Ну що, легше? — хіхікнула.

— А може…може нам цей ще що докупити…ну там торт чи….

— Чи тобі треба просто припинити хвилюватися. Ти вже і так пів квіткового скупив, і подарунки для всіх придбав. Ти в мене найкращий чоловік світу, принаймні для мене так і є, — додала йому рішучості словами Віра і постукала у двері.

Але коли двері відчинилися й Артур зустрівся поглядом з Лесею Петрівною, то зрозумів, що хвилювання дійсно були даремними. Від цієї жінки так і віяло добром і тим материнським теплом, яке він не відчував практично ніколи.

— О, Вірочко, які розкішні букети, — приязно всміхнулася до них жінка, – Ну, а твій Артур наживо ще красивіший, – перевела погляд знову на Артура жінка, на що він приязно всміхнувся. 

— Артурчику, заходь. Як бачиш цього разу для моєї мами ти бажаний гість. 

І Артур зайшов. Що було в цьому домі, чого ніколи не було в його оселі? Атмосфера сім'ї, любові, взаємної підтримки та турботи…і він, Артур Мищенко, стане частиною цього. 

— О, вітаю молоді люди, — вийшов до них Анатолій з малим Михайликом на руках, — Синочку, вітаю, — простягнув чоловік Артуру руку. Синочку, — так його вже давно ніхто не називав…так він себе ніколи не відчував…чоловік, якому за сорок,  вперше відчув себе не просто частиною дому, а вдома….не просто гостем, а рідним. Боже, в нього є сім'я…в нього є батьки….

— І вас, вітаю, — простягнув назустріч Артур руку для привітання чоловіку навпроти. А до нього, відразу ж потяглися маленькі ручки синочка.

— Таточку, — всміхалася дитина обвиваючи Артура за шию, — Як добре, що ти плийшов, — Я люблю тебе, — говорила дитина щиро як вміла. А чоловіча душа вперше жила, дихала, любила. 

— І я тебе, Михайлику, і я тебе, — сказав чоловік цілуючи малого. Свого малого. Свою дитину. Боже, в нього є дитина. 

— Син твій дуже любить тебе, Артуре, ну воно й не дивно, стільки не бачив тебе. І наша донька, Вірочка, теж дуже тебе любить, — привітно всміхнувся Анатолій, — Про те чи любиш ти їх, не питатиму, бачу в тобі батька і чоловіка, — опустив той руку на плече Артура, — Ти ж не проти, якщо я називатиму тебе сином? 

— Ні…ні…— аж оживився Артур, – Я тільки за, це для мене честь.

— Ну і добре, я… знаєш дуже хотів мати сина. А тепер в мене є ти.

Артур стояв і слухав і досі не розумів, що це частина його життя. Життя, яке тільки розпочалося.

— Чудові, що всі є. Але окрім Лії, але їй пробачимо, вона ж на побачення пішла з кимось, — хитро всміхнулася Леся, — Гляди, Толіку, й ще один син в тебе з'явиться скоро….

— Ну, що як вам Артур? – підійшла до чоловіка з сином Віра. Їй хотілося згребти цього чоловіка в обійми, і ніколи не відпускати. Наче це не вона маленька дівчинка, а він її маленький хлопчик, – розсміялася сама про себе від цих думок. А Артур дивився на неї і думав — Боже, в мене є дружина! Ну…точніше скоро буде!

— Ну...він такий красень, — всміхнулася Вірина мати.

— Ох, оце ви жінки, в нього і ж і душа красива, – підтримав розмову Толік, — А взагалі ви прекрасна пара, діти. Але хочу поговорити з ним наодинці…Не хвилюйся, Артуре, це розмова як батька і сина, не більше того…Ходімо….

Чи боявся Артур цієї розмови? Боявся…в нього ніколи не було досвіду як то говорити, як син і батько, але як виявилося, то зовсім легко…

— Поправді, хотів подякувати тобі, Артуре, що допоміг Вірі, і її таки дали умовний термін. Оскільки це було вбивство, то видається чимось неймовірним….дякую, сину, щиро дякую…. — на очах чоловіка блищали сльози. Але Артур обережно торкнувся чоловічої руки й сказав:

— Я ж кохаю її. Знаєте, мій батько завжди казав мені, що гроші можуть все. Я був категорично не згідний з ним, але тепер розумію, що частково він мав рацію…На жаль, лиш це допомогло. 

— Бачу, ти любив свого батька, – приязно всміхнувся Анатолій.

— Так, він же був моїм батьком, а як по іншому? Не певен, що він мене, але…

— А знаєш, я думаю, ні певен, що і він любив тебе. Просто у кожного це поняття міряється по своєму. У нього мірялося грошима. Наскільки мені відомо з розповідей Віри твій батько загинув трагічно….

— Так, нещасний випадок….

— Але у нього був готовий заповіт на тебе….

— І що ви хочете сказати…

— А те, що якби не любив він свого сина, то чи переписав би на нього свою найбільшу любов ще при житті? Так, ваші погляди дещо не сходилися, проте це ж не заважало тобі любити його…

— Не, знаю. Тепер вже не довідатися, проте ваші слова дають надію…Дякую.

— У будь-якому випадку, знай, що я любитиму тебе як сина, як і Віру люблю як свою доньку….

— Дякую, — опустив голову Артур, йому завжди хотілося почути це. Що хтось любить його як сина. Що він і є син….

— Мушу, запитати тебе дещо…чи готовий ти нести тягар Віри разом з нею. Її минуле може переслідувати вас. У світі багато тих, хто старатиметься…

— Я готовий, — рішуче заявив Артур, — Я готовий прийняти її такою, якою вона є. І мене дійсно не хвилює її минуле. У мене самого, знаєте воно не найкраще. Думаю колишній маніпулятор та колишня шахрайка вже точно вийдуть чудовою парою, — всміхнувся чоловік.

– Віра завжди казала, що у тебе гарне почуття гумору, це добре, сину. Значить тепер я спокійний за вас. 

— Чи можу попросити вас посидіти ще трошки з Михайликом…я…хочу звозити Віру в одне місце…