81. Говорити по душам

— Артуре, ти ж не думаєш залишатися в цій глушині, правда? — запитав Степан, задумливо дивлячись крізь вікно автівки. Світло дня потрохи згасало, і вздовж траси, як джмелики, оживали ліхтарі. Артур, як міг, коротко вже розказав Степану історію Віри. Здавалося, що  друг повірив йому і, навіть, повірив Вірі. 

— По правді, я ніколи не жив в селі, маєш рацію, та не знаю чи Віра захоче повертатися туди, де її чекатимуть не найкращі спогади. Сам розумієш…

— Розумію…, — важко зітхнув Степан, та як жити так далеко від друга — цього він не знав.

— Але все ж, може, повернешся назад у свою квартиру? — не здавався Степан. 

— Можливо, друже…У Віри обмежена можливість пересування, тож за межі області, наразі, виїхати ми ніяк не можемо. 

— А як там.. ну з судовим процесом? 

— Адвокат робить усе можливе, щоб добитися умовного терміну. Але сам розумієш, вбивство – це справа не проста. Навіть якщо на це були усі підстави…

— Знаю…я сам колись скоїв такий самий злочин. Вбивство, навіть з благих намірів, тяжкий гріх, Артуре. Але ти їй допоможеш, я знаю це…, — в словах Степана чулося співчуття та, навіть, співпереживання.

— А чому ти сам не приїхав…ну своєю автівкою. Взяв би дружину, сина…

— Власне про це я хотів поговорити з тобою, Артуре, — сказав Степан, знову кидаючі сумні погляди крізь вікно. Бо поговорили вони вже про все на світі…навіть про Африку. Про все, крім найбільшого страху Степана.

— Ти мене лякаєш, Степане Морозний. 

— А мене лякає ця фраза, — ледь всміхнувся Степан, — Найбільше я боявся почути саме це. Що мене боїться моя сім'я, дружина, друзі…

— Я це жартома сказав, — перебив Артур. 

— Ні, послухай, друже. Останнім часом я багато над чим думав, багато з чим і з ким змагався, а мав би змагатися з собою. Я потратив стільки часу в пусту…Мене завжди вперед гнав страх. Страх, що я стану тираном, страх, що я не справлюся з собою, з ненавистю…страх, що дивлячись у дзеркало, я таки побачу там свого батька. 

— Степане…ти не він…ти не такий, — впевнено говорив Артур, але Степан глянув на нього і запитав:

— Скажи мені відверто, Артуре, чи ти міг би сказати це тоді, коли я приставляв гвинтівку до твоєї голови? Тоді, коли ти, взявши лопату в руки, копав собі могилу? Тоді, коли ґрунт засипав тобі очі? Коли ти задихався під тягарем провини та землі? Чи міг ти в ті моменти з впевненістю сказати, що перед тобою твій друг, а не вбивця? 

Артур мовчки стискав кермо. Заявити таке означало б збрехати. Бо в той день він боявся Степана Морозно більше, ніж власної смерті.

— Ось…я так і знав…це завжди сиділо в мені. Частина мого батька завжди була в мені. І як тільки я починав когось або щось ненавидіти, я не просто ставав схожим на нього…ні, я і був ним! Я був ним, — тихо говорив товариш, а по його обличчю лилися сльози, — Знаєш, Артуре, в цьому що трапилося зі мною, я можу звинувачувати всіх…Бога, обставини, людей, свого найкращого друга… але правда в тому, що в усьому цьому винен лише я. Тільки тепер я усвідомив, що Бог був добрим до мене. Бо дав мені дружину, яка…яка любила мене і всі мої темні відтінки. Тільки вона могла оповити їх своїм світлом. Якась інша жінка уже би здалася, уже би залишила мене, а може й зненавиділа б, а вона…вона любила…і все ще любить. Небо послало мені найкращого друга, і при тому в обличчі того, кого я не хотів навіть людиною називати. А я…я ледь усе не втратив розумієш, — говорив, а сльози капали…капали, — Навіть батька нового я отримав. Того, кого не соромно було називати батьком. Поради якого не раз рятували мене. А я…як злий боржник який забув скільки йому було прощено, волів першим кинути каменем у твою дівчину, а Бог дивився на мене і, мабуть, несхвально хитав головою…мовляв, ..ох, Степане Морозний, отямся…отямся, людино. 

— Брате, ти…, — розгублений Артур не знав, що на це все відповісти. 

— Я, Степан Морозний, справді син свого батька, і ніяка сила, здавалося, не зможе врятувати мене від цього, але молитви Діни змогли. І хоч я все ще падаю, злюся, але я здаюся…здаюся. Ненависть більше не візьме наді мною гору, більше ніколи. Я втікав…втікав, щоб не бути схожим на нього, але навіть його хвороба досягла мене, брате. Я підозрював, що щось неладне коїться зі мною ще після Африки. На щастя, тоді аналізи не підтвердилися, але аварія стала останньою краплею. У мене діагностували епілепсію, яка була  й у мого батька. Ймовірно, травма і спадковість зіграли свою роль у цьому всьому, поставили остаточну крапку. Дякувати Богу, у мене абсансна епілепсія, себто слабка форма епілепсії. Коли я фотографував вас..ти ж помітив, як я завис на кілька секунд…вважай, що це був такий собі приступ хвороби. Не варто чекати конвульсій чи піну коло рота, але…я й сам, по правді, не знаю, чого  чекати. Мій батько здався хворобі, спився та перетворився на те, на що перетворився. А я не хочу бути таким, брате. Я хочу залишатися людиною, другом, чоловіком, батьком, сином!!! Ти тримай мене, гаразд? Бо власне через це я й водити тепер не можу. 

— Що ж, один з нас каліка, інший псих..як на мене, прекрасне комбо, — ледь всміхнувся Артур, щоб хоч якось розрядити атмосферу. Здавалася, його не лякав діагноз, але він знав, як такий вердикт лякав Степана. 

Степан лише пирхнув і обтер сльози, які ще вкривали обличчя.

— Знаєш, Степане…ми всі від чогось тікаємо. Я теж дуже часто впізнавав в собі свого батька. Завжди боявся, що гроші візьмуть владу наді мною. Тому, власне, я і поїхав в село, а не просто в іншу розкішну квартиру. Це нормально, коли діти схожі на своїх батьків, але лише нам обирати, які сторони наших батьків у собі розвивати. 

— Ти ніколи не був схожим на жлоба, — пирхнув Степан.— Можливо, — знизав той плечима, — але це не виключає того факту, що я таки любив розкішне життя, яке купується за гроші.

— Ну тут погоджуюся, протринькати гроші ти завжди вмів, особливо на таку безкорисну річ як окуляри-хамелеони, — всміхнувся, — Я ж цей…хотів запросити тебе і Віру…і малого теж, вас усіх до нас. Знову Гнат приїхав…ти ж знаєш, що я дубина в оцих усіх родинних посиденьках. Та й не знаю я, про що з тим Гнатом говорити.