80.2 Вона моя майбутня дружина

—  Може залишимо, зрештою, ці сентиментальності й поговоримо як чоловіки? — поплескав Степан його по плечі, — І бажано без твоєї…, — Степан скоса глянув на Віру, яка підійшла до них. 

— Без моєї майбутньої дружини? — Артур притягнув за стан Віру до себе, а та зверхньо глянула на Степана. Степан же стояв як заціплений, але хіба мав право перечити хоч щось. Вкотре переконався, що не варто робити передчасних висновків, тож лише подумки прорахував п'ять секунд і, витиснувши посмішку опосума, кивнув. 

— Якщо твоя майбутня дружина не проти, — вискалився чоловік. 

— Я взагалі була проти того, що ти тут, але заради свого майбутнього чоловіка я згодна терпіти навіть таку людину, як Степан Морозний, — відрізала жінка все ж цілуючи Артура в щоку і ховаючись в будинку. Очевидно, що ця дівчина навмисне кидала між ними ці колючі, провокуючі шпильки. Степана трохи пересмикнуло, але подумки вгамував себе і чекав пояснень. 

— Ти дійсно бачиш у ній свою дружину? — запитав Степан, проводжаючи Віру поглядом.

— Тебе, Степане, звела з розуму Африка, а мене вона, — і собі подивився услід Вірі Артур. 

— Вона ж вбивця, — скреготнув зубами друг. Степан як завжди говорив те, про що  думав. Лукавити не вмів, то ніколи не було його…

— А хто ти…я? Хто ми з тобою, Степане? 

У Степана Морозного не знайшлося слів у відповідь. Навіть волосся дибки стало від усвідомлення того факту, що він насправді навіть дуже схожий з Вірою. Бо ж і вона, без лукавства, тільки що вивалила все, що думає про нього.

— І ти готовий віддати всі свої статки заради якоїсь утриманки та повії? — запитав Степан щиро не розуміючи свого друга.

— Не заради якоїсь повії, а ради коханої жінки, яка кохає і мене. Заради матері своєї дитини я готовий на все…друже. 

— Заради кого? Віра, що… вона вагітна? — не розуміючи запитав Степан, якщо це так, то точно не від Артура, одразу зробив свої висновки чоловік. Ось так от, нагулялася і прийшла до Артурчика, який все пробачить і прийме?? 

— Ходімо всередину і ти все зрозумієш, — Артур м’яко опустив долоню Степану на плече. Здавалося, що він зрозумів його обурення навіть з одного погляду, але те, що той мовчав, вже багато про що говорило. 

Як тільки зайшли у хату до Артура одразу ж прибіг хлопчик приблизно двох років. Навіть випадковий перехожий зрозумів би, що це його син. Посмішка, волосся і навіть крихітні сонячні окуляри за якими ховалися дитячі очі…все в цій дитині говорило про те, чия вона. 

— Татку, дивися, — сміявся малий, показуючи пальчиками на свої хамелеони. Артур узяв малого на руки, а потім витяг з задньої кишені штанів і свої окуляри, нап'явши на обличчя.

— Клас, і в мене такі є, — сміявся до малого чоловік, смішно скорчивши губи. 

Степан спостерігав за цими двома і мимоволі всміхався. Мабуть, його друг теж пропустив перші кроки свого сина, перший прорізаний  зубчик, перші промовлені слова. 

— Це дядько Степан, — розвернувся Артур з малим на руках до чоловіка, — а це Михайлик, — говорив хапаючи дитячу долоньку та махаючи нею до Степана, — Давай дядько нас усіх сфотографує разом — я, ти малюче…і наша матуся, — Артур притягнув за стан вільною рукою Віру до себе. 

Степан зустрівся поглядом з Вірою..та не була такою веселою…чоловіку здалося, що жінка боїться його, не довіряє йому. Чи не вперше він зумів розгледіти в її очах біль, страждання, самотність…Не було в її очах гордовитої жінки, не було в її погляді легкодоступності повії. Чоловік усвідомив, що вкотре помилився. Дивлячись на цих трьох, чітко бачив сім'ю. 

— Віро, трішки ближче до Артура, — підморгнув Степан до жінки, — Ти ж для нього найкраща опора, візьми його руку, — Артур з Вірою лише переглянулися на таку заявочку Степана. Та все ж, хихикнувши, Віра міцно притислася до свого майбутнього чоловіка, — Тепер дуже навіть красиво, тільки цей…Артуре…ти би зняв ці темні окуляри! Ну, їй Богу, забери це неподобство.

Всі гучно розсміялися. Все це і справді нагадувало…друзів? І таких, що знають один одного років сто. 

— Гаразд, всі дивіться на мене…один…два.., — рахував Степан, та пауза до трьох була чомусь занадто довгою.

— Три, друже, — сказав замість Степана Артур, але той застиг…лише через секунд п'ять фотографія була таки зроблена.

— Ти теж це помітила? — шепнув Артур на вушко Вірі.

— Ага, це дивно, — швидко відказала та.

— О ні, Артуре, от вічно ти все зіпсуєш! Краще б ти вже у своїх хамелеонах фотографувався! — обурювався Степан, вглядаючись в екран телефону.

— Що там? — запитав Артур підходячи й собі поглядаючи на фото. 

— Ти очі заплющив, ну як так..я ж рахував навмисно! 

— То переробімо швидко і йдемо їсти. У нас, до речі, сьогодні печена картопля є, ага, Степане! 

Степану аж повний рот слини налило від згадки про печену картоплю. Хоча після Африки перші дні й рідну землю готовий був їсти. Тож, швидко переробивши світлину, радо прийняв запрошення повечеряти. Чоловік помічав, як Віра хвилюється, в душі лиш пирхав, бо дійсно не покладав великих надій на її вміння смачно готувати. І він зовсім здивувався, коли побачив, як Артур підв'язався фартушком і дістав з духової шафи духмяну картоплю. 

— Пахне доволі багатообіцяюче, і на вигляд наче смачно, — говорив сам до себе Артур. 

— Ти, друже, щораз мене ще більше вражаєш, не знав, що ти готуєш, — трохи осудливим поглядом проговорив Степан дивлячись на Віру. 

Артур змовчав, вирішив все ж не говорити хто саме навчив його готувати печену картоплю. Але, напевно, скуштувавши її, Степан сам здогадається. 

— Ця картопля дуже схожа на ту, яку готує моя дружина і теща, — примружився Степан, Артур аж завмер з противнем в руках, — І зараз я перевірю чи навчився ти її таки правильно готувати…друже, — додав Степан, ледь усміхнувшись. Всі полегшено видихнули. Невже він, нарешті, навчився жартувати та відпустив ситуацію? 

Степан же з задоволенням їв картоплю. І на диво, його не зачіпав той факт, що саме Діна вчила Артура її готувати. Взагалі, він вирішив відпустити минуле…війна, ненависть, Африка, Делів, Тото, Артур з Діною…нехай це все буде десь там…позаду, в іншому житті. Як гріх, який прощений, який  забутий, який  спокутували. Бо якщо сам Бог пробачив йому так багато, то хіба він, Степан, має право комусь не пробачати? Та все ж була одна річ, яка роздирала душу Степана Морозного, і єдина людина, якій він був готовий відкритися, був його друг.