80. 1 Не ворог, а друг! Брат.

Степан йшов малолюдним селом, подекуди вітаючись у відповідь з незнайомими перехожими. Тут було тихо, дуже зелено і небо виглядало таким чистим, майже безхмарним. Все це було дуже не схоже на його товариша. Артур завжди любив жити розкішно, і ніколи б не обрав село. Важко зітхнув, бо знав, що причиною такого вчинку є він…І ось чоловік дійшов до останньої хати на вулиці. Вдалині, серед невеликого садка, чувся стукіт сокири. Ось самотній чоловік взяв нове поліно та поклав його на пеньок. Удар, воно розлетілося на друзки. Чоловік в садку пішов за новими, прикульгуючи на ногу. Та хода викликала у серці Степана незрозумілий трепет і хвилювання. Він прислонив руку до губ, ще не вистачало розридатися раніше часу. Посміхнувся про себе. Крок…другий..третій, скоро він зустрінеться з тим чоловіком віч-на-віч. Але несподівано на його шляху до того чоловіка з'явилася жінка, зупиняючи його рукою. Степан невдоволено пирхнув, але зупинився.

— А ну звісно, ти тут як тут… — сказав Степан не дуже приязно.

— І тобі привіт, Степане Морозний, — усміхнулася до нього Віра.

— Мені треба поговорити з ним, — заявив Степан, зустрічаючись поглядом з Артуром. Вони мовчки перезирнулися, буквально кілька секунд.

— Цікаво, про що, — байдуже вигнула губи Віра, все ще перегороджуючи йому дорогу.

— А це не твоє діло, Віро…я взагалі не розумію, що ти тут робиш, — все ще відчуваючи до жінки неприязнь, навіть відразу…досі, щоб її.

— А я не розумію, що робиш тут ти! — відрізала йому жінка. — Я не розумію, що тобі потрібно від твого ворога номер один? Прийшов вбити його? — в її голосі чувся сарказм, — А де лопата, чи ти в нього сокиру відбереш? — зухвало заявила, явно дражнячи словами.

— А він вже встиг тобі нажалітися, так? — скривив обличчя Степан.

— Не він…твоя дружина розказала мені, Степане Морозний, — різануло його слух, змушуючи чоловіка ще більше скривитися  

— Цікаво, а моя дружина знає, хто ти така? – сухо питав Степан,  спостерігаючи за Артуром, який відвів від них погляд і продовжив далі рубати дрова.

— Твоя дружина навіть не знає, хто ти такий, — била чітко у ціль Віра, на що Степан знову подався вперед, але вона його зупинила, — Я не пущу тебе до нього, поки не скажеш для чого прийшов.

Степан відчув, як злість знову підступила до нього, але стримувався з усіх сил. Заплющив очі. Подумки рахував до п'яти. Один…два…три…

— П’ять, ти ж саме це робив, рахував, чи не так? – сказала замість нього вголос Віра, —  Можеш видихати, – посміхнулася нещиро, — І казати, для чого прийшов.

— Я прийшов сказати…що вибачаю йому…

— Ти?...Йому? — розсміялася жінка, — Ти прийшов сказати йому, що вибачаєш його?? Ти…той, хто вбив його дитину, ти той, хто ледь не вбив свого друга…прийшов сказати, що ти вибачаєш йому?? Тому, хто був готовий лягти в могилу замість тебе, а ти його готовий був закопати? 

Степан мовчав…як не хотілося цього визнавати, але Віра була права цього разу. Сьогодні він прийшов, щоб отримати прощення собі…щоб нарешті скинути тягар цієї провини, щоб знову говорити слово друг…

— Гаразд! Гаразд!! — крикнув рвучко запихаючии пальці у волосся, — Я прийшов, щоби він мене пробачив…щоби він мене пробачив, — додав тихіше, знову зустрічаюсь поглядом з Артуром, — Він потрібен мені. Він же мій друг….єдиний…

Цього разу Віра відійшла  в сторону. Дорога була вільно. Крок..другий..третій…Степан непевно крокує в сторону свого…ні, не ворога…найкращого друга…брата…Артур невпевнено полишає сокиру і крокує назустріч до нього. В кожному його кроці відчувається біль..невпевненість. Кроки Степана все твердіші…вони все ближче один до одного..і ось погляд очі-в-очі. Секунда, дві…три..п'ять.

— Я…я прийшов сказати тобі…вибач мені, Артуре, — сказав Степан, дивлячись тому в очі, — Я не хочу бути твоїм ворогом…, – опустив голову, а сльози самі покотилися з очей.

— А ким же? — тихо запитав його чоловік.

— Я ..ти мені не ворог…ти мій..

— Друг? – вимовив це слово за нього Артур.

— Не просто друг…ти мій брат. По духу був і є, а тепер ще й по крові, — говорив, а сам вже не міг стримуватися. Сльози самі котилися з очей. Обійняти! Йому терміново треба обійняти Артура. Так і зробив. 

Вірі було незвично спостерігати за тим, як два дорослих чоловіки, яким вже далеко за сорок, обіймаються і плачуть. Їй самій з очей котилися сльози, сльози щастя. Вона раділа за Артура….

— Ти мій брат, чуєш. Брат ближче, ніж по крові…мій найкращий друг, – повторював Степан, — В тобі моя душа…брате. 

Звучало то дуже дивно з вуст Степана, але Артура то не могло не радувати, Бог його знає, чого набрався Степан в тій Африці. Він щиро радів, що цей чоловік зараз тут. Плаче у нього на плечі, як і він сам, зрештою. 

— І ти вибач мені, я не знав, брате…я не знав…, — щиро каявся Артур.

— Я знаю, я знаю, Артуре, — нарешті випустив його з обіймів Степан. Погляд очі в очі.

Секунда… дві…три…п'ять. Так, це його найкращий друг, зовсім не ворог. Брат…ближче ніж брат. Це Артур Мищенко, той, кого він завжди буде радий бачити.