79. Неромантичний романтик

Ще місяць по тому…

Життя Степана Морозного потрохи приходило у норму. Син все частіше говорив до нього тато, дружина все більше бажала його тепла. Але на душі однаково була якась смердюча брага і це не давало йому спокою. Він знову відчував себе і батьком, і чоловіком, але не другом…не братом. Через це в серці була діра. Пустота, яку нічим не заповнити. Підсвідомо одягав сонячні окуляри, їв стейк не руками, а ножем та виделкою. Йому не вистачало Артура…дуже не вистачало! Боявся зізнатися у цьому навіть самому собі, не те що дружині чи батькові. Розум потроху приходив до ладу, та чи приходила до ладу його душа? Та, яка була одною на двох з товаришем, і та, яка зараз була такою самотньою…

— Я більше так не можу, – зайшов в кабінет до Олексія Несторовича Степан, — Мені треба знати, де він?

— Знати де він? — пирхнув його тесть.

— Так..мені треба з ним поговорити…

— Всього лиш? – підняв брови Олексій Несторович, — І навіть закопувати не будеш?

Степан винно опустив очі, несвідомо вискалився, було дуже соромно за минуле…соромно за свої вчинки.

— Я погарячкував тоді…я був не в собі…

— А зараз ти в собі? Те, що ти в себе вдома, ще не означає, що ти прийшов в норму, Степане Морозний.

— Я більше не повернуся на війну…я вам обіцяв, і Діні дав слово…

— Не повернешся, бо не можеш, чи тому що не хочеш?

— Я не хочу, — відповів чесно. Відчував, що вона випалила його душу…спустошила.

— Скажи мені, Степане Морозний, скільки разів ще має вмерти твоє тіло, перш ніж помре, те що сидить у твоєму нутрі? — запитання потрапило точно в ціль. Било по чоловічому его, відкриваючи те, що він глибоко ховав…Це “щось” руйнувало його, але він вперто тримався за це всі ці роки. Приховував в закутках свідомості, втрачаючи самого себе. 

Олексій Несторович довго дивився на свого сина з-під лоба. Зараз перед ним був не Степан, якого усі називали сталевим чоловіком, а розгублена людина, яка шукала цінність котру втратила. 

— Я скажу тобі де він, але ти маєш бути чесним з Діною і розказати їй про те, що було з тобою в Африці.

— Це розіб'є їй серце, — зітхнув Степан.

— Все ще вважаєш її слабкою…менш витривалою за себе, не рівною собі. Все ще захищаєш її від зла всього світу, і не усвідомлюєш досі, сину, що найбільше зло їй зробив саме ти та твоє мовчання. Невже думаєш, що після всього цього, через що вона пройшла,  не зможе прийняти те, що є частиною тебе?

Степан мовчав..невдоволено хитав головою.

— Такі мої умови, Степане Морозний…або ти їх приймаєш, або все буде як є, — суворо відрізав тесть.

Степан Морозний боявся втратити Діну більше, ніж власне життя. Лише людина, яка щиро любить могла пробачати такого, як він…вкотре. Вкотре обіймати та цілувати, приймати, покривати, вибачати. 

Тому зараз в з кольоровим букетом в руках він крокував до своєї дружини. У квітковому якось дивно дивилися на нього, коли він замовив таку дивну композицію. Певно, квіти не дуже поєднувалися не лише за кольорами, а й за терміном стійкості, та чоловік наполіг на тому, щоб букет був саме таким. Зрештою, йому сказали, що це композиція дещо в американському стилі й зробили все, як було замовлено. “Точно!” — ляснув себе по лобі чоловік, зупиняючись. У нього ж не тільки дружина, а й син ще є. Йому ж теж треба подарунок. Зайшов в іграшковий, обрав червону пожежну машину. Йшов далі, поринаючи у думках, але на мить зупинився біля ще одного магазину. “Гаразд, блохастий! І тобі куплю смаколик” — пробурмотів собі під носа чоловік, купуючи ще й ласощі для кішки. 

І ось знайомий будинок. Великі вікна у яких видно його сім'ю. Дружина, яка без сумнівів все ще любить такого, як він. Несміливий стукіт у двері. Очікування. І хоча у нього є ключі, та він смиренно чекає поки відчинять, поки впустять всередину. 

— Степанчику, — зустріла його посмішкою Діна, — Яка краса, — з захватом говорить, помічаючи букет квітів. 

— Подобається? — запитав, зауваживши на її обличчі сум'яття. 

— Ну це доволі незвично…і …ну добре, це трохи дивно… в плані поєднання квітів, в тому, що тут не лише еустоми, а й троянди, тюльпани, навіть хризантеми є. І все таке кольорове, — Степан лише посміхається у відповідь.

 Коли йшов у квітковий, хотів, як зазвичай, купити білі еустоми. Але потім помітив чоловіка, що проходив повз у сонячних окулярах. Мимоволі прийшов на думку Артур. Степан пригадав, як його друг ретельно підбирав колечко для своєї нареченої, навіть цікавився значенням кожної квітки. І тоді вирішив, що варто взяти приклад з друга. 

— Так, зараз я все поясню тобі, кохана. Але спершу віддам це Алену, — сказав, показуючи їй коробку з машинкою, — А ось це блохастому, – витяг він смаколики.

— Ти купив кішці ласощі?? — здивовано здійняла брови Діна, — Емм…навіть не знаю, що тут сказати, — хихикнула, — Це точно мій Степанчик? 

Степан і собі посміхнувся. Виявляється, щоб бути турботливим чоловіком, потрібно зовсім не багато. 

— Ален зараз спить, а блохастик десь гуляє…

— Це чудово, — сказав Степан, проводячи пальцем по Діниних губах, — Бо я хочу поговорити з тобою. А цей букет, це не просто квіти…тут моє зізнання тобі…ще одна моя сповідь. Ходімо сядемо десь. 

Діна вдихнула запах кольорових бутонів. І запах свого чоловіка…який до неї зараз так близько, як ніколи. Такий рідний, м'який, щирий…і відкритий.

— Ти, як ніхто, знаєш, що я ніколи не був романтиком, — здавалося, що Діна хотіла щось заперечити, та він зупинив її, — Так…так…я був грубим мужланом..як ось ці червоні троянди в цьому букеті. Знаєш, що вони символізують? – Діна здивовано стенула плечима, — Троянди – це символ кохання та пристрасті, а червоний колір асоціюється з безмежною любов'ю та глибиною почуттів. Я завжди це до тебе відчував…лише до тебе, Діно. Можеш вірити, а можеш і ні, але за своє життя я кохав лише тебе…і завжди кохатиму лише тебе.