78.2 Віра та віра

Артур невпинно гладить Михайлика по голові. Дитина дивиться на нього сонними очима і посміхається. Чоловік раз за разом прислоняє маленькі долоньки до своїх вуст, щоб поцілувати. А ще він всміхається. Віра спостерігає за цим чоловіком і посміхається сама. Поправді вона мріє про те, щоб син вже заснув і вона цілуватиме Артурові долоні…і не тільки. Але наразі вона робить це очима. Поглядом вкриває кожен міліметр цього чоловіка цілунками. 

— Здається він вже закрив очі, — озирнувся до Віри Артур зустрічаючись з нею поглядом. Вона видається йому такою привабливою….

— Думаю він вже спить, — всміхається Віра, — Будь ласка, ходи до мене, я…мені теж потрібні твої дотики й обійми, — хіхікає жінка.

Артур задоволено прикушує нижню губу і з радістю пірнає на її коліна. Чи є щось прекрасніше за ці миті, коли його малька дівчинка торкається його своїми пальцями? Ну хіба те, як вона торкається його своїми губами…

— Ти така красива в мене, знаєш? — сказав чоловік дивлячись на її обличчя, — Я кохаю тебе. Знаю, я мав сказати тобі це ще тоді….але…

— Але ти говориш це зараз, — всміхнулася до нього Віра, лагідно гладячи його волосся, — І ти дуже гарний, я не зустрічала чоловіка прекрасніше за тебе, Артуре…

— Маленька, я…

— Ні, – приставляє йому свій палець до губ Віра, – Ти не встанеш звідси допоки я не поцілую всього тебе, почну з пальців, — хихоче Віра, притягуючи його долоню до своїх губ.

— Маленька, я щасливий як дитина, – задоволено муркоче на її колінах Артур, вмощуючись як кіт, — Ти все ще маєш його, — перехоплює її долоню чоловік, помічаючи на її пальці все те ж заручальне кільце.

— Аякже, навіть не сподівайся, що хтось забере його в мене.

— Навіть я? Ну там…., щоб обміняти на краще, наприклад, — хитро примружує очі чоловік. “Або ж вінчальне” — додає подумки.

— Навіть ти! — впевнено відповідає Віра, – Знаю, милий, нам варто поговорити про все і я готова все пояснити….

— Ти хочеш про це зараз говорити? – перебирає її пальчики Артур і подумки вже приміряє на цю жінку обручку. 

— Хочу, але не зараз…

— А що зараз хочеш…маленька, — хитро дивиться на неї Артур, хоча видно — його очі знають відповідь.

— Зараз я хочу цілувати тебе….і більше нічого, Артуре. І більше нічого.

— Тоді цілуй, — відказує він їй, і підступно хапає її обличчя прислоняючи жіночі губи до своїх….

Поодинокі зорі світять у стару хатину. Хатина ця призначена для самотнього чоловіка більше не порожня. Зараз у ній проживає троє людей. Чоловік, якому вже за сорок, жінка, якій за тридцять і хлопчик, якому скоро буде два. Ці троє, як ніколи відчувають, що вони сім'я. Жінка не відпускає чоловічу руку ні на хвилину. Наче боїться темряви, а він горнеться до неї наче боїться знову залишатися один. І зараз опустивши голову на її коліна, він лежить дивлячись у вікно, за яким вже проглядають зорі. 

— Не запинати штори на ніч? — дивне запитання, яке зрозуміле лише для цих двох. Віра задумливо дивиться у темне небо і відповідає:

— А знаєш, запни. Для мене це тепер немає значення, коли поруч є ти. З тобою мені не страшно. Бо я знаю, що ти не зрадиш мене. Тебе не злякала темрява що в мені, а мене не лякає твоя, — задумливо говорить, після того, як розказала йому про себе все. 

Артур повільно зводиться, неохоче відриваючи обличчя від її теплих долонь. Штори запнуті. Але його серце відкрите. Відкрите до любові, довіри, прощення. Лиш невимовний сум все ще читається в його очах. І ця жінка знає в чому причина.

— Він теж прийде до тебе…

— Хто? — швидко запитує.

— Твій друг…він прийде до тебе.