78.1. Це вона? Так, це вона..вони!

Віра зупинила автівку трохи далі від хатини. Ззаду в автокріслі спав Михайлик. Глянувши на нього, Віра всміхнулася. Та все ж, хвилювання, що сиділо в її душі, вона ніяк не могла припинити. Стискала кермо, наче воно яке рятівне коло, і мимоволі шепотіла якусь молитву. Їй було страшно, що чоловік, до якого вона приїхала, не захоче її бачити. А якщо не пробачить…не зрозуміє, відкине…Але, дивлячись на цю стару самотню хатину, його теж відкинули. Він був тут зовсім один…Ось так, прожити для інших, щоб в результаті однаково залишитися самотнім…Біль та співчуття роїлися в її душі за чоловіка, що проживає зараз тут. Віра кохала того чоловіка…вона плакала дивлячись на те, у що перетворилося його життя… якщо її посадять, то Михайлик має мати батька…звісно є сестра, Толік та Леся, але коли є рідні батьки..справжні батьки, не такі як були у неї з Артуром, то їх дитині не замінить ніхто. 

Поволі вийшла з автівки, обережно зачиняючи за собою двері. Крок…другий…третій…До хатини не впевненою ходою крокує молода жінка. Обіймає себе несміливо за плечі й чекає …а чого вона чекає? Мабуть, осудливого погляду від Артура, якихось питань…пояснень. Але найбільше вона чекає його….його погляду, його дотику до себе, його поцілунку….як же вона просто чекає його…

Артур вийшов в невеличкий сад. Надворі весна…відроджується все, окрім нього самого. Він, здається, навпаки помирає…Туманний погляд зачіпляється за силует якоїсь жінки, що стоїть коло дороги. Віра? Не може бути, мабуть, то розум видає бажане за дійсність. Це не може бути вона! Чи може? Серце починає тривожно битися…цей стукіт не сплутати ні з чим…все такий же, коли він побачив цю жінку вперше. Ноги самі ведуть його до неї. Серце кличе його до неї. Їх погляди зустрічаються. Очі в очі. Секунда…дві…три…п'ять…Артур починає кульгати до неї, наче б вона була його маяком, останньою пристанню для його самотньої душі. Чим крок ближче. Вона стоїть мовчки стислася вся…затамувала подих. Вона боїться бути не почутою, не прощеною, відкинутою, не прийнятою. Коханий чоловік все ближче, її серце в грудях ще гучніше. Що він зараз скаже їй? Осудить чи зрозуміє?

І ось він докульгав. Мовчки дивиться їй в очі, обережно підняв руку торкаючись її обличчя. Вона ледь всміхається, він вивчає її контури…наче..наче перевіряє чи справжня вона. Так, це Віра. Це його маленька дівчинка. І він нічого не питає її…лиш його руки тягнуться до її плечей…обійняв…ближче, тісніше. Вона знову чує його серце. Він просто горнеться до неї. Ось так тихо..просто без слів, без заперечень, без осуду. Вона теж не наважується нічого поки говорити, відчуває його втомлене серце, що розбилося…що шукає притулку, захисту. Він все ще обіймає її…обіймає, повільно стікаючи вздовж її тіла. Все нижче і нижче. Цей чоловік розбитий, він виявляє їй свою слабкість..відкривається. 

— Артуре…Артуре…коханий…вставай…прошу вставай, — говорить Віра крізь сльози, що котяться з її очей. Артур обіймає її вже не за плечі, не за талію, за ноги, — Коханий, прошу…, — але він наче не чує. Він зламаний…самотній…розбитий…Він такий зламаний….

Віра опускається до нього навколішки, бере заплакане чоловіче обличчя в долоні, дивиться в очі.

— Я тут, коханий…я тут…я завжди буду тут…, — притискає до себе. Відчуває стукіт його серця в себе на грудях…відчуває його. Як нікого в цьому світі відчуває. Пригортає до своїх грудей його голову. Гладить його пальцями, пестить дотиками як малого хлопчика…заспокоює. 

А Артур плаче в її обіймах…дійсно як малий хлопчисько. Думав, що зможе пройти все, але ні…не може…життя зламало його. Ніколи не любив, щоб його жаліли чи співчували, але зараз він хотів саме цього. Просто поплакати в когось на грудях, виявивши свою слабкість. Оголивши душу, відкривши все серце.

Чоловік не міг до цього моменту ствердно сказати чи любив він Віру, але тепер, побачивши її, зрозумів як сильно кохав цю жінку. Жінку, що зробила йому боляче, залишила, кинула напризволяще. Він кохав її…і все ще кохає. Він кохає свою маленьку дівчинку!

— Хто ти, Віро? — зрештою запитав дивлячись їй в очі.

— Я це ти…ти це я. Разом це ми…, — сказала жінка не відриваючи рук від його волосся. Все ще голубила, посміхалася. 

Здавалося, що Артуру цього було достатньо. І байдуже, що там ще було…важливо, що є тепер. А тепер тут є вона. Є Віра та віра.

— Коханий, підводься, земля все ще холодна, — просить Віра ніжно, а він неохоче незграбно підводиться, — Візьми мою руку, це ж краща опора, — а він бере, не вагається. 

— Я маю сказати тобі дещо…взагалі багато що маю сказати, але це..це основне,  — він слухає уважно. Можливо серце щось підказує йому…будить щось в його нутрі. 

— Найперше, я кохаю тебе, — говорить Віра і цілує в губи, він відповідає на її поцілунок. Як же приємно його цілувати…. Як же приємно її цілувати….як же приємно…Потім вона, зазирає в його очі, що здавалося починали відроджуватися і говорить:

— У тебе є син..наш син, — говорить, а він німіє. Просто завмирає. Наче світ зупиняється в його погляді. Син? Як син? — Він зараз в машині, спить…якщо ти не віриш, що він твій я зроблю тест на…, — Артур зупиняє її, торкаючись пальцями до губ. Крок, другий…третій. Він все ближче до автівки. Не відпускає її руку, йдуть разом. Обережно торкається долонями скла автомобіля, зазирає всередину. Там на нього дивляться дитячі очі. Очі сина в очі батька. Артур відчиняє дверцята, несміливо тягнеться до дитини. Чоловічі руки тремтять. Хлопчик пильно дивиться на Артура, але не боїться. Артур бере його на руки, маленькі долоньки торкаються чоловічого волосся. Здається дитині це подобається, бо вона посміхається. 

— Його звуть Міша, — говорить Віра. Намагається триматися стійко, але не виходить. Теж плаче…

— Мій син? – перепитує Артур, не тому, що сумнівається в цьому, а тому, що досі не вірить у сказане. Бачить перед собою те, про що і не мріяв уже..вже й не надіявся, — Це мій син? — з чоловічого обличчя котяться сльози…