77. Вдруге я його не втрачу!

По тротуарі впевненою ходою йшла жінка. Крок…другий, третій. У неї не було яскравої червоної помади на вустах, акуратно накручених локонів, підборів на ногах, зате в її очах був відблиск щастя та спокою. Вона йшла до своєї “подруги”…чи то матері…, чи то ворога, важко було сказати. Тепер, коли її сестра та син були в безпеці, а коханий щасливим, вона більше не боялася. Та телефонний дзвінок Анатолія Івановича змусив її розгубитися. У нього є лише двадцять хвилин…. Кроки стали ватними, тихими, невпевненими. 

Кілька хвилин і вона вже стоїть в дверях квартири Клавдії. Дзвінок і знайома посмішка.

— Вірочко, донечко, вирішила зайти в гості чи як? — пирхнула Клавдія, пускаючи жінку всередину. Було помітно, що несподіваний візит “дочки” здивував її.

— Можна і так сказати, мамо. Знаєш…я все життя не розуміла, для чого ти себе берегла? — загадково почала говорити Віра, — Ти ж не вірила в кохання, не планувала когось любити. Не вживала спиртного, не палила, одним словом жила ідеальним життям. Твоє тіло було твоїм богом, твоїм храмом, якому ти поклонялася. 

Клавдія стояла, нерозуміючи дивлячись на Віру. Про що вона каже? До чого взагалі ці розмови? А як же зловтішання і довгі розмови про те, що Віра перемогла? 

— Ти не перестаєш мене дивувати, Вірочко. До чого ти ведеш? — вирішила задовольнити власну цікавість Клавдія.

— Знаєш, що зараз відбувається? — Віра намагалася залишатися спокійною.

— Поняття не маю, — розвела руками Клавдія.

– Це на тебе теж не схоже, ти ж завжди в курсі, що з тими людьми, які для мене “дорогі”? 

— До чого ти хилиш, Віро? 

— Артура зараз готують до операції. Він хоче стати донором для свого найкращого друга. Він готовий померти заради того, щоб подарувати життя іншому. 

Секунда…дві.. три..п'ять і кімната наповнилась гучним реготом Клавдії. 

— Все-таки цей Артур рідкісний телепень, — промовила жінка крізь сміх.

— Ні…, — заперечно похитала головою Віра, — Цей Артур — рідкісна людина…особлива. Він хороший друг, яким ти для мене ніколи не була…— проговорила жінка з відчаєм.

— Ти все-ще кохаєш його? — досхочу насміявшись, констатувала Клавдія, — Тоді ти теж геть дурна, Віро. Чекай…— несподівано здогадалася жінка, — Ти що настільки його любиш, що готова лягти під ніж замість нього?? Щоб що…? Щоб віддати своє життя, тільки б він жив? Заради кого…заради чого, Вірочко? Заради чоловіка, який зруйнував твоє щастя? Заради Степана, який мав померти вже кілька разів через свою злість? 

Віра впевнено підійшла до вікна. Штори запнуті. Розкрила їх, там на підвіконні все ще стояла коробка, з цінними для неї речами. Світлини з Михайлом, світлини Лії, світлини на яких вона з іншими чоловіками, навіть світлини, де вона з Артуром…але сьогодні її цікавило інше. І те інше теж було в тій коробці….

— Так, Клавдіє, ти права, — погодилася Віра, беручи до рук знахідку із коробки, — Я дійсно кохаю Артура настільки сильно, що готова померти за нього…і не тільки померти, — сказала, розвертаючись до Клавдії з пістолетом в руках. 

Клавдія здивовано глянула на Віру.

— Ти що це задумала, прикінчити себе в моїй квартирі? Геть здуріла чи що?? – гримнула злісно.

— Не себе, а тебе, — Віра направила зброю на Клавдію. В очах тої промайнув страх, але віра в те, що Віра це зробить була міцною…ні…такого не може бути!

— Я кохаю настільки, що готова не просто померти, але й вбити заради нього…Ти станеш ідеальним донором, мамо. Вибач, але між тобою та Артуром, я обираю Артура! — сказала, а потім..очі в очі… секунда..дві…три…п'ять і постріл.

Клавдія намагалася, щось сказати, але не встигла вже, Віра  промовила перед її тілом:

— Вибач мамо, але в мене немає часу на твої балачки. Степан чекає…я не можу допустити, щоб Артур помер. Я занадто сильно його кохаю, щоб втрати знову.

Далі був дзвінок до швидкої. В операційній змінився донор…  замість Артура ним стала Клавдія. Віра, як її єдина колишня опікунка, без вагань підписала усі необхідні для цього документи. 

Кілька місяців по тому….

Діні було моторошно навіть від одного погляду на це місце. А що казати Вірі, яка під вартою вже стільки часу? Мабуть, то дуже гнітючий стан — вбити…Діна розуміла це лише частково, та й то напевно. Вона бачила, як з цим живе її чоловік, її Степан…Важко зітхнула. А коли таки зустрілася з Вірою поглядом, то їй стало страшно…В цей момент вона подумала, що Віра дуже сильна жінка….

— Привіт, — сказала Діна, ледь всміхнувшись коли зайшла до Віри.

— Привіт, — у відповідь їй всміхнулася Віра.

— Я запитаю тебе дещо…скажи правду, будь ласка, ти кохаєш Артура? 

— А ти? — замість відповіді запитала її Віра, а потім додала: — Я бачила вас разом, декілька місяців тому… — пояснила.

— Я кохаю, але не його, — чесно відповіла жінка, — Проте, він близький мені, мій друг і я не можу змиритися з тим, що він….Я  хвилююся за нього. Проте…проте я не можу нічого вдіяти, — опустила голову Діна, намагаючись приховати сльози, — Моя сім'я і так розбита, і я ледь збираю її до купи….

— Розумію…— похитала головою Віра, — Проте, що ж можу вдіяти я? 

— Ти кохаєш його? — ще раз запитала Діна. 

— Так само сильно, як ти кохаєш Степана, — впевнено відповіла Віра.

— Я намагалася добитися того, щоби тебе випустили під заставу, але сума захмарна і не підйомна навіть для нас. І, ймовірно, для твоїх батьків теж, якщо ти досі тут. Відтак єдина людина, яка може допомогти тобі це Артур. А ти єдина людина, яка може допомогти Артурові, — Віра уважно слухала Діну, а в її очах, здавалося, зароджувалася надія….

— Я не певна, що він захоче допомогти мені…Я зруйнувала його життя, — прошепотіла Віра, а з її очей покотилися сльози…

— Артур теж тебе кохає, Віро…досі кохає…повір мені, — намагалася переконати жінку Діна, — Я бачила це в його очах, коли він говорив про тебе, думав про тебе. Він завжди кохав тебе….