76. Віддати борг

Степан був розбитим. Дивитися в очі Діні було несила. Сором спалював, провина з’їдала. Як він міг знову до цього допустити, як? Добре пам'ятав той період, коли Діна вже втрачала дитину, і тепер їй знову довелося пройти через це. Так, це не його дитина, але це була дитина його друга…друга, який мріяв про це все своє життя. Степан знову відчув себе вбивцею…паршиве відчуття, яке вбивало і його самого.

Отак, в бажанні врятувати цілий світ, він втратив власну сім'ю. Огидно почувався, немічно, було гидко від себе самого. Тож зараз він йшов дорогою, на самоті. Подзвонив до Олексія Несторовича, щоб той забрав Діну та малого з лікарні, бо дивитися ще й в його очі  було б нестерпно. 

Холодний рвучкий вітер пробрався в середину його тіла та душі. Дмухав в обличчя морозом, все сильніше приводячи до тями.” Степане Морозний, хто ти? Який ти чоловік, батько, друг? Яка ти людина? Чому найближчі люди страждають через тебе, чому ти жорстокий, чому досі не навчився пробачати?”

Гнітючі сумні думи насідали одна за одною. Він поринав у них з головою. І поки надворі мороз міцнішав, мороз у його душі потрохи відступав. Ноги несли кудись у темряву, поки звідти, прямо на нього, не понеслося світло. Яскраве, сліпуче, а потім знову…темрява. 

###

— Ти як, моя квіточко? — питав Олексій Несторович, допомагаючи доньці та внуку сісти у машину. Гнів на Степана переповнював батьківське серце. 

— Все добре, тату, — відповіла Діна, стримано посміхаючись. 

— Сам би прикопав твого чоловіка за такі вибрики, — дратувався Дінин батько.

— Таточку, ні, — обережно торкнулася батькової руки донька, — Степанчик…він просто..

— Просто ти занадто сильно його кохаєш! Я вже казав це не раз, і ще раз повторюю. Я знаю через що він пройшов, щоб повернутися, але після цього випадку, я б, на твоєму місці, подумав чи вартий він твоєї любові, чи правильний вибір ти зробила — холодно проговорив. Знав, що донька завжди буде на стороні Степана, але дивитися, як вона знову плаче через цього чоловіка було нестерпно. 

— Я люблю свого чоловіка, коли побачила його…я знову ожила, таточку, — сказала Діна, цілуючи Алена в чоло. 

Олексій Несторович лише важко зітхнув. Він теж любив Степана, як сина, але до чого ж противний характер у цього чоловіка! 

Думки сполохав телефонний дзвінок, відповів. Олексій Несторович різко пригальмував і повернув назад у лікарню. 

— Тату, що сталося? – запитала Діна, відчуваючи як серце тривожно забилося. 

— Тобі не можна хвилюватися, донечко.

— Мені вкололи сильне заспокійливе, зі мною все буде гаразд. Я і так знаю, що з ним щось сталося, відчуваю.

— Степана збила автівка.

— Він живий? — запитала заплющивши очі.

— Так, — коротке запитання, коротка відповідь. 

Знову в лікарні. Знову страх, біль, невідомість... На лавці коло операційної сидить Артур, опустивши голову додолу. Діна обережно присіла коло нього, легко торкаючись руки. Ці руки свого часу врятували її. Обіймали, дарували тепло та надію. Вони були як пристань, в якій вона знаходила спокій. І зараз вона знову у них шукала підтримки, не як кохана, просто як друг. 

— Звідки ти дізнався про..? — запитала несміливо, бо не знала як поводитися і що говорити. Артур був їй близький і завжди буде…близьким другом і не більше. Зрозуміла це чітко, коли повернувся Степан. І тепер страх знову втратити коханого тривожно роздирав середину. 

— Мені твій батько подзвонив, — Артур кинув швидкоплинний погляд на її долоню. Здавалося, що він зрозумів її без слів. 

— А-а…він повіз Алена до мами, малий втомлений, – проговорила тихо жінка, несміливо переводячи погляд на чоловіка, якого лише кілька днів тому цілувала. Відчувала, що окрім прив'язаності та вдячності більше нічого до нього не відчуває. Так, поруч з ним було тепло і затишно, навіть спокійно. Вона все ще вважає його привабливим і надійним, але зі Степаном вона жила, дихала…вона його кохала, —  Пробач мені, я хотіла тобі сказати, але…

— Але повернувся твій чоловік, Діно. Я розумію, — сказав, обережно торкаючись і її руки. Цей жест був ніжним, але вже точно не перетинав межі турботи,  — Я нічого не чекаю, і я поїду, бо тепер навряд чи ми зможемо бути бодай друзями…

— Мені шкода, я щиро бажаю тобі щастя, — сказала Діна, дивлячись в очі теплому чоловіку. Боже, який прекрасний чоловік! Але серце і душа відчуває — не її то чоловік, не його вона кохає. 

— Я знаю, — посміхнувся Артур, все ще з теплом дивлячись на цю жінку. Наразі він і сам не розумів, що відчував до неї. Він взагалі нічого не розумів у своєму житті …

— А яка у вас група крові? — несподівано застало їх запитання, яке змусило їх роз’єднатися руки.

— Степану потрібна кров? – відразу зрозумів Артур, — Беріть мою, у мене теж друга позитивна. Я знаю, бо ми разом були на війні… 

— Дякую, – посміхнулася йому Діна, проводжаючи вдячним поглядом. 

Артур сидів і дивився на те, як прозорою трубочкою рухається червона рідина. Він зробить все що може, а потім поїде. Так буде краще для всіх…для Діни, для Степана, для нього самого. Нічого вже не буде, як раніше…нічого вже не повернути, не виправити. Для свого друга він знову став ворогом, а це означає, що він втратив все…

З операційної вийшов лікар. Сказав, що все минуло добре. І коли вже всі полегшено видихнули, лікаря терміново покликали в реанімаційне відділення, куди після операції перевели Степана. Щось всередині жінки підказувало, що це поганий знак. І справді, лікар повернувся і сказав:

— На жаль, у вашого чоловіка знову почалася кровотеча. Ми не можемо її зупинити, потрібна пересадка печінки. Якщо найближчим часом не знайти донора, то…

Лікар ще щось говорив, і кожне його слово звучало для Діни як вирок. Знову втратити тільки здобувши? Ні, тільки не це, Господи, тільки не це…Знеможено опустилася на лавку. Ноги не тримали, очі не бачили.

— Я готовий, — несподівано для всіх заявив Артур, який вийшов з маніпуляційної й чув розмову.