75. Йому треба вибачитися...

Прожити половину життя, щоб так і залишитися самотнім. Сидіти зараз тут, в порожній просторій квартирі. Немає ні батьків, ні дружини, ні дітей, ні друзів. Поруч нікого…

Артур кілька днів нікуди не виходив. Проводив дні в цілковитій порожнечі та самотності. Лише розкрив штори, щоби знати яка зараз пора доби. Вечоріло.. небо було темним, ані зірочки. Таке ж, як і його життя.  Віддзеркалення того, що було у нього на душі…на серці. Темрява та порожнеча. Гіркий клубок заліг важким тягарем, тиснучи так…що навіть плакати не міг. 

Навколо нього, десь поза межами його квартири, люди святкували, сміялися, жили…А він помирав… в душі…наодинці…

Був певен, що такого Степан точно не вибачить. Він пробачив його колись за сестру, але за дружину…ніколи. Артур то розумів дуже добре. Лише не розумів, чого так склалося? Чого в його житті все так складається? Він би ніколи не зрадив свого друга…ніколи, ніколи! Але хіба Степану щось поясниш? Діну він пробачить, бо кохає понад усе, а от його…його ні. І що йому з усім цим тепер робити? Що? 

Нічого не тішило. Він завжди був невдахою, якому просто поталанило отримати бізнес від батька. Мабуть, його батько не даремно ніколи у нього не вірив. У нього повірив Степан, і йому навіть пощастило стати його другом. У той час, коли  на дружбу у них не було навіть шансів. Але сам Бог зробив з двох запеклих ворогів найкращих друзів…і тепер він знову найзапекліший ворог для свого найкращого друга. 

Повільно звівся на ноги, спираючись на стіну. Ногу різко звело у судомах. Артур заплющив очі, заледве стримуючи крик. До “повного” щастя не вистачало залишитися ще й без ноги. Йому ж пропонували ампутацію, як вихід. Але це було занадто. Занадто. 

Таки вирішив поїхати до Степана, може…може хоч вислухає, якщо не вибачить. Якщо не захоче його більше бачити, то так і буде, але принаймні спаде тягар провини. Повільно крокував до автівки. Крок, другий, третій…біль потроху слабшав.

І ось, доїхавши, він дивиться у вікна будинку свого товариша. Бачив Діну та Степана, вони посміхаються. Ален, як завжди,  ганяє по будинку блохастика. Ледь всміхнувся. А він знову став третім зайвим. Навіть не друг, навіть не знайомий…небажаний і незваний гість. Найлютіший ворог – ось хто він. 

Стояв і дивився у чужі вікна, на чуже життя. Такого у нього ніколи не буде. Зустрівся поглядом зі Степаном…випадково. Той одразу ж перестав посміхатися. Сказав щось Діні та вийшов. Артур продовжував дивитися у вікно, наче знав, що йому більше не потрапити всередину. 

— Чого ти прийшов, Артуре? — почув крижаний голос Степана, що наближався до нього. 

— Я не знаю, — опустив голову, несила було дивитися в очі Степану, — Хотів лише вибачитися і…

— Вибачився, а тепер вали, — сухо відрізав Степан, стискаючи руки в кулаки. Було видно, що заледве стримує себе.

— Я не хотів, щоб так вийшло…

— Не хотів, щоб так вийшло що?! — різко перебив Степан, — Щоб я повернувся? Не хотів цього???, — крижаний холод огортав слова… крига між ними не танула, а навпаки, зростала…зростала…

— Ні, я зайняв би твоє місце в могилі…повір мені.

— Ти навіть на це не здатний, Артуре. Навіть на це не здатний…Я все ще хочу закопати тебе,... “друже”, — процідив він крізь зуби, — Але жінка у тих вікнах не дає мені це зробити, совість не дозволяє. Раджу тобі краще зникнути кудись, щоб я більше тебе не бачив, і навіть не чув твого імені…

— Я зроблю так, як ти кажеш, друже…Сподіваюся, що і Діна вибачить мені.

Після цих слів Степан таки не стримався. Накинувся на колишнього друга з кулаками. Чути ім'я своєї дружини з вуст Артура було для нього занадто. Розумів, що гнів треба приборкати, та він був йому підвладний тому гніву…

— Степанчику, зупинися. Не чіпай його, не чіпай його, — вибігла налякана Діна. Але не міг…дивився на Артура диким поглядом і так хотілося його якщо не вбити, то розквасити пику точно, — Степанчику…благаю, — схилилася Діна.

— Зупинися, Діна, не треба…, – прошепотів Артур, над яким грізно нависав Степан. Обличчя товариша вже зазнало чимало ударів, але Степану було замало цього.

Ім'я дружини вкотре зарядило Степана злобою.

— Діна…твоя дружина, — Степан нічого не чув, — Та що ж з тобою зробити?! — крикнув Артур, звалюючи з себе чоловіка і добряче приклався до обличчя кулаком,  — Твоя дружина, Степане! Діна! — Артур підбіг до жінки, відкидаючи Степана подалі від себе.

Нарешті свідомість повернулася до Степана Морозного. Наче прокинувся. Діна лежала на землі. Очевидно, що з нею було щось не гаразд..

— Відійди від неї, геть! — відштовхнув Степан Артура від Діни. Схопив її на руки. Кинувся до своєї машини. Пального немає. Побіг до автівки друга, — Заводь авто! — крикнув до Артура, який чомусь побіг до хати, — Куди ти побіг? Їй треба до лікарні, у неї кровотеча!

— А Ален? Його не можна самого залишати вдома , — пояснив той, кидаючи на ходу Степану ключі, — Сідай! 

Степан вкотре картав себе за безголовість. Руки тремтіли. “Боже, допоможи моїй дружині. Прошу, допоможи їй. Прости…прости мене. Я готовий все пробачити, якщо ти пробачиш мені й допоможеш їй. Тільки допоможи їй..” — благав чоловік, притискаючи до себе нерухоме тіло дружини. 

Артур вийшов з дому з малим на руках. 

— Сідай за кермо! — гаркнув до нього Степан, забираючи малого собі на руки, — Будь ласка, я хочу сидіти коло неї та сина, — додав м'якше, опановуючи себе. 

Обоє мовчали, більше ніхто не наважувався промовити й слова. Лише мовчки, час від часу, переглядалися. Степану не подобалися ті погляди. Тож, намацавши у дверцятах автівки темні окуляри нап'яв їх на обличчя. Хай не витріщається на нього! Не витріщається! Обоє думали лише про одне, якнайшвидше дістатися лікарні. 

По дорозі Діна прийшла до тями і зараз її оглядав лікар.

— Хто з вас її чоловік? — вийшов нарешті лікар.

— Я, — зіскочив з лавки Степан.