74. Друг в хамелеонах

Степан знову стояв перед своїм домом. У вікнах горіло світло. Діна сиділа у кімнаті, а у неї на руках дрімав Ален. Чоловік довго не наважувався увійти, стояв і спостерігав за ними. За тим, як його дружина обережно гладить малого по голові, а іншою рукою витирає сльози, що котяться з її очей. 

Чи може бути щось ганебніше для чоловіка ніж те, що його бояться найрідніші люди? Мабуть, ні…це низько. І як би не хотілося Степану це визнавати, проте Олексій Несторович був правим — війна зіграла з ним злий жарт. До тла випалила душу. “Здичавіли” його не дикуни, він сам….сам таким став. 

Повільно підходив до оселі. В очах знову промайнув поцілунок його дружини та друга. Міцніше заплющив очі. Зрештою він же сам їй зрадив, але в нього не було вибору!  Але в цих двох він був. Був! Струсив головою. Опануй себе, Степане! Опануй себе.

Тихо постукав у двері, наче сподіваючись, що дверей ніхто йому не відчинить. Секунда, дві, три…п'ять. На порозі з'явилася Діна. Сконцентрувався цього разу виключно на ній. Не на собі, не на своїй образі, а на Діні.

– Я…я…, – почав говорити Степан заїкаючись, бачив, що Діна дивиться на нього все ще налякано. Секунда, дві, три й вона не витримала – кинулася в його обійми. Спрагло цілувала обличчя, руки, шию, усюди, куди могла дотягнутися. Він лише сильніше притискав її до себе і теж цілував..цілував та обіймав, — Я…вибач мені…вибач, я налякав тебе, – щиро каявся Степан, сильніше пригортаючи до себе кохану жінку. Бажану жінку, єдину жінку. 

Почулися тихі кроки, це пробудився Ален. Степан присів навпочіпки перед малим, намагаючись помахом руки покликати сина до себе. Але той не спішив бігти. Підійшов до Діни, обережно обійняв її за ногу, ховаючись від чоловіка, що стояв на порозі.

— Матусю, хто це? — запитав несміливо хлопчик.

— Синочку, це твій тато. 

Степан так і стояв з розпростертими руками, але малий не біг, як раніше. Боявся. Боявся його! Боже, який це сором.

— Йди, синку…не бійся. Тато тебе не скривдить, — сказала Діна,  обережно підпихаючи Алена. 

Крок, другий, третій… малий підійшов до чоловіка. Степан схопив малого, взяв на руки й притис до себе. Яка ж гарна дитина, його дитина, їхній син.

— А мама мені завжди казала, що ти повернешся, — сказав Ален, також несміливо обіймаючи незнайомого для нього дядька. Степан в цю мить подивився на Діну і вкотре йому стало соромно, бо виходить, що Діна дійсно вірила, — Ти ж більше так не робитимеш? — запитав Ален, дивлячись Степану в очі.

— Як малий? — запитав чоловік, поцілувавши сина в щічку.

— Ну, те що ти робив з дядьком Артуром… Він хороший, татку. 

Степан вкотре стис кулаки, але до синочка лише всміхнувся і сказав:

— Не буду, Алене, обіцяю, – відповів, пригортаючи до себе малого. 

— Він дуже веселий, і…

— Давай краще поговоримо про матусю, гаразд? — не втримався Степан.

Ален ствердно кивнув і нарешті зліз з рук. Було видно, що дитина хоче спати, малюк постійно тер оченята. Тож Діна взяла його на руки та понесла вкладати. Степан не пішов з ними. Залишився стояти на порозі. Та все ж потім прийняв душ і сів на кухні, намагаючись почуватися вдома. Діна прийшла до нього десь через пів години.

— Малий спить. Ти голодний, Степане? — запитала. Здавалося, що в її голосі все ще досі бринять нотки страху.

— Тебе? — запитав чоловік, дивлячись на неї теплим поглядом.

— Я зараз про їжу, Степане, — Діна відповіла досить стримано.

— Ні, — відірвав від неї погляд, важко зітхнув перед тим, як наважився запитати: — Ти ще кохаєш мене…чи..можливо, що ти вже…Чоловік вирішив одразу розставити всі крапки над “і”.

— Я завжди кохала та кохатиму Степана, свого чоловіка, — Діна відповіла без вагання.

— А як же Артур? — у Степана аж вилиці звело від того, що вимовив це ім’я. 

— Змушуєш мене обирати, чи що? — запитала, склавши руки на грудях. Було очевидним те, що їй було неприємно чути сумніви Степана. 

— Я бачив вас разом…у вікні. Ви виглядали більше ніж друзі. Коли я їхав, то просив Артура приглянути за вами… я не мав на увазі, щоб він зайняв моє місце в цьому домі! — підвищив голос, відчуваючи як злість знову стала його охоплювати. 

“Заспокойся, Степане Морозний, прорахуй до п'яти. Один, два, три…п'ять. Боже, дай сили здолати це, молю тебе, дай сили…” 

Потроху розтиснув кулаки, градус гніву понизився. 

—  Якщо ти не віриш  моїм словам, то для чого питав? — запитала Діна, витираючи рясні сльози, які покотилися по обличчю. Якби не любила цього чоловіка, то вже б давно залишила його. Та не могла цього зробити, бо любила: наче це було перше і останнє кохання. Дуже сильно кохала. 

— Я завжди кохав лише тебе, Діно. Ти це знаєш. Якщо ти … зможеш пробачити те, що було кілька годин тому… я не стримався і …

— Ти ледь його не вбив!! — тепер вже не стрималася Діна, — І ніхто не міг тебе зупинити! Ніхто! Ні я…, ні навіть твій син! 

Степан слухав кохану жінку опустивши додолу голову, періодично кривлячи обличчя.

— Я до останнього не могла прийняти твою смерть! Кожного Божого дня я ходила на твою могилу. Щоразу вмирала там разом з тобою. Я помирала! — говорила жінка, голосно ридаючи, — Бо ти мене залишив! Ти залишив нас…заради чого? Заради того, що сидить у тобі? Заради війни? 

Степан не втримався та підійшов до неї. Обійняв. Як же приємно було її обіймати. Торкатися її волосся, гладити її шкіру. Але замість сліз радості від зустрічі, він викликав у неї сльози розчарування та страху.  Не такою мала бути ця зустріч…не такою. 

— Вибач, рідна..вибач. Я дуже кохаю тебе, і лише тобі обирати кого любити…

— Я не хочу обирати, Степанчику…бо я кохаю тебе…я хочу бути зі своїм чоловіком. Я хочу бути з тобою, тільки з тобою, – горнулася до нього всім тілом. — Тільки не залишай мене більше, благаю! Більше ніколи не залишай нас, будь ласка…будь ласка…будь ласка…