73.2 Хто ти?

 Олексій Несторович кудись їхав, а градус гніву в душі Степана потроху спадав. Пригадував наляканий погляд дружини у вікні, присоромлений погляд Артура в могилі, нажахані очі малого Алена. Хто він? Хто такий Степан Морозний? Можливо і він сам став дикуном…там, в Африці? 

— Виходь і йди за мною, — відчинив йому двері автівки Олексій Несторович. 

Вони були на цвинтарі. Це місце він добре знав. Батько привів його на якусь могилу.

— Читай! – наказав тесть, — Читай, що тут написано.

Придивився уважно і побачив там своє фото та ім'я. Холод пробіг спиною. Стало непособі, дуже страшно і ніяково. 

— Що тут написано, кажи вже…вголос говори це, давай, щоб я чув! — напирав на нього батько дружини.

— Степан Морозний, — чоловік прочитав своє ім'я на могильній плиті.Дивно було дивитися на себе, але похованого... Мертвого.

— А тепер слухай мене, уважно, сину! Ніхто не чекав тебе сильніше та відданіше ніж моя донька та твій друг. Один Господь Бог знає, скільки сліз було пролито тут, на твоїй могилі. Скільки сліз моя донька виплакала через тебе! Через Степана Морозного, який був похований тут! Це твоє ім'я ?? Відповідай?? Чиє тут ім'я?!

— Моє, — тихо прошепотів губами чоловік, падаючи навколішки перед могилою. Невже дійсно той Степан, якого всі знали помер тут…помер саме тоді, коли тут написано…

— Ми всі чекали тебе! Особливо моя донька. Особливо вона, – впевнено заявив Олексій Несторович, — Не знаю за що їй випав такий важкий хрест, як Степан Морозний. Я просто не знаю, — важко зітхнув Олексій Несторович, розтираючи руками втомлене та вже немолоде обличчя, –  І я також не знаю, сину, через що ти прийшов, якщо вижив…., але знаєш, що мені достеменно відомо… тебе врятували Дінині молитви. Її глибока та беззаперечна віра, її любов до тебе. А тепер дай мені відповідь, що саме повернуло тебе додому?

Степан мовчав. Стояв навколішки, дивлячись у своїх ж очі. Опустив голову. Слова Олексія Несторовича були слушними. Саме це й повернуло його додому. Надія, віра та любов. Чоловіку стало соромно.

— Невже це ти сину, ти – той хто навчив людяності свого друга, сам втратив людську подобу ? Ти не дикун! І не вбивця. Ти людина! Ти чоловік! Ти батько! Ти друг!! Чуєш мене, чоловіче? Ось такого Степана Морозного я знаю. Невже він і справді помер, наш Степан, і лежить ось тут, під цим камінням??

Чим більше Олексій Несторович говорив, тим швидше здоровий глузд повертався. В голові світліло. Лють потроху відступала. 

– Він тут, цей Степан тут, — нарешті звів голову чоловік. Плакав. Пам'ять повертала обриси Діни, яка плаче. Обличчя Артура, який ось-ось задихнеться під грудою землі…

Замість того, щоб обійняти дружину та сина, він кинувся вбивати. Тоді, коли сам мало не загинув…Ганьба! 

— Якщо він тут, то підводься з колін, — простяг руку своєму сину Олексій Несторович, — Давай, ось так. 

Степан стояв і мовчки дивився на свого батька. Очі в очі. Одна секунда, дві, три..п'ять. 

— З повернення додому, сину, — сказав Олексій Несторович, притискаючи в обіймах Степана до себе. Степан теж обійняв чоловіка. Таки ого чекали…вірили, страждали.. — Ходімо в автівку, поговоримо. 

Степан  ледь кивнув. Розмова була складною, довгою, але такою потрібною. Цілющою! Відкрився, нічого не приховав. Розказав все, що відчував, через що пройшов…Батько уважно слухав, не перебивав, не розпитував, не засуджував. Тягар потрохи спадав, лють відступала…

— А тепер давай не про тебе. Поглянь ще на когось. Ти не один страждав…подивися на ситуацію очима інших людей. Очима своєї дружини, наприклад, ти знаєш скільки ночей вона страждала? Га? Скільки, як ти думаєш? Подивися очима свого друга…

— Не називайте його моїм другом, – крізь зуби прогарчав Степан.

— Ні …я тебе вислухав, а тепер ти слухай мене. Скільки ночей цей чоловік, твій брат, провів коло ліжка твого сина, скільки він зробив для його матері? А на його місці мав бути ти! Все це мав робити Степан Морозний! Поки ти рятував інших, він рятував твою сім'ю! Твою! Я не знаю, що було б з Діною, якби не Артур, – говорив жорстокі, але правдиві слова батько, — Не закривай вуха, а слухай! Ти зараз повернешся додому і даш моїй доньці можливість вибрати з ким вона хоче бути: з тобою, чи з ним, — Степан кривився, але не перебивав, — Хоча я не маю сумнівів, що вона обере тебе, Степана. Бо так, як вона тебе кохає, тебе більше ніхто не любить.

— Я злякав її, — винно закрив обличчя руками Степан.

— А самого себе ти не злякався? Ти вже не в Африці, навколо тебе не дикарі, а твої близькі люди. Степане, залиш війну. Благаю як сина! Вона не принесе тоді жодної користі. Вона руйнує тебе, спалює. Я знаю, що вона є частиною тебе, але ти мусиш це залишити в минулому. Інакше ненависть спалить тебе вщент, і ти втратиш все, і навіть й себе. Не дай ненависті знищити себе. Тебе здатна вилікувати лише любов, а зовсім не війна. 

Степан розтер обличчя руками. Вкотре стало соромно перед Олексієм Несторовичем. 

— Ти ще скажи мені, чим ти думав, коли вирішив закопати свого друга живцем? Ти ж реально міг його вбити?? 

Чоловік важко зітхнув перш ніж відповісти.

— Не знаю, – зізнався чесно, — Я не знаю. Мене просто накрило злістю, я не контролював себе. Я хотів, щоб він відчув теж саме що і я,  коли побачив їх. А я стояв і бачив, як цей негідник цілує мою дружину, мою Діночку, — говорив Степан, а сльози котилися потоком, — Я хотів, щоб він задихнувся там, під тією землею, так само як і я, коли побачив їх разом, – було очевидно, що Степан говорить правду. 

— Я розумію тебе, але нічого цього б не було, якби він знав, що ти живий! Чи розумієш ти це? Це була не зрада. Ними керував відчай, Степане, а тобою…тобою сину керували ненависть і злоба.

— Я не зможу його пробачити, тільки не це…тільки не таке…

Олексій Несторович лише важко зітхнув. У його зятя завжди були проблеми із контролем над собою. Він вже бачив Степана Морозного таким. Цей чоловік уже був таким, коли вважав Артура Мищенка найлютішим ворогом, але тоді він переміг це…і тепер знову має перемогти. Мусить, бо у нього немає вибору.