73.1 Копай собі могилу!

Артур стояв, немов паралізований. Він не знав, що йому робити: бігти за Степаном чи залишатися з Діною? Щось підказувало чоловіку, що нічого вже не врятує ситуацію. Судячи з реакції Степана — той усе бачив. Усвідомлення того, що в цю мить він втратив обох цих людей, лезом прошило свідомість. Тепер він точно буде самотнім до скону. Він не хотів, не знав…він не знав. Дивився на злякану та розгублену Діну і почувався ще жалюгідніше. Обережно торкнувся її плечей, але вона відразу ж відсахнулася.

— Думаю, не варто, — тихо прошепотіла, — Він нам не пробачить, не пробачить…, — шепотіла собі під носа жінка, а її сльози котилися…котилися.

Артур стиснув губи й несміливо переминався з ноги на ногу. Як завжди, він усе зіпсував…усе зруйнував. 

— Я поговорю з ним, усе поясню, — чоловік намагався заспокоїти її словами, але було очевидним, що Діна зараз думає лише про чоловіка, який стояв з іншого боку дверей.

Вона заперечно похитала головою. Діна знала Степана як ніхто, і зараз цей чоловік точно нікого слухати не стане. Артур також це усвідомлював.

— Мам, а хто приходив? — несподівано почувся голос Алена.

— Тато, там був тато…— витиснула із себе. 

— Можна до нього? — радісно запитав малий. Його очі світилися щирою радістю — єдиною в цьому домі. 

— Можна, і треба, — присів коло нього Артур, але спершу нехай мама з ним поговорить, і я… Добре? Ти поки йди до кімнати, гаразд – запитав Артур, намагаючись зберігати спокій. Але який там спокій, чоловік відчував як тремтять його коліна…йому було не просто тривожно…йому було дуже страшно.

Малий похнюпився, та Артур розумів, що розмова буде не з приємних. І краще малому того не чути.

— Це ти винен! — сердито відштовхнув його Ален і побіг до кімнати.

Артур сам то знав. Хотів як краще, хотів допомогти, а натомість все зруйнував і у власному житті, в житті Діни, в житті друга. Заплющив очі, намагаючись не зламатися.

Раптом двері гучно розчахнулися. На порозі знову стояв Степан. В очах читалося щось дике, неприборкане, навіть безумне. В руках лопата. 

— Виходь! — скомандував Артуру, — Негайно вшивайся звідси! І лопату бери! — кричав Степан, дивлячись тому в очі.

— Гаразд! Тільки не кричи, я вже йду. Заспокойся, — підняв руки Артур.

— Заспокоїтися? — гучно та нервово розреготався Степан, а потім різко зайшов всередину, притискаючи лопатою друга до стіни, — Тут було місце мого спокою! В ось цій оселі! Коло МОЄЇ дружини й мого сина. Коло моєї сім'ї! — кричав він Артуру в обличчя, — А тепер мене ніщо не стримує.., — додав холодним тоном, тиснучи держаком лопати на горло товариша. 

— Степанчику, ти задушиш його…, — налякано зойкнула Діна, закриваючи рота руками. 

На мить чоловік зупинився, послабив хватку, схопив Артура за шкірки й шпурнув до виходу. Той рвучко дихав, намагаючись схопити побільше повітря. Та здавалося, що Степана це не обходило.

— Я сказав, геть звідси, — повторив ще раз, витягуючи зброю і приставляючи до голови Артура, — Лопату не забудь взяти, — додав неприязно.

Діна стислася вся. Її руки тремтіли. Такий Степан її лякав. Вона хотіла його обійняти, зупинити, але той наче айсберг, не піддавався. Артур мовчки зігнувся, взяв лопату і під дулом пістолета вийшов надвір. 

— Рухайся, — турнув його в плечі Степан, підганяючи, — Вперед, негіднику!

— Степане, дозволь пояснити…

— Я все бачив своїми очима, нема чого мені пояснювати!! — кричав, невпинно женучи того вперед.

— Діна ні в чому не винна, це все я…, — намагався достукатися до Степана Артур. Марно...

Степана аж заціпило. От наче навмисно ворог виводить його із себе. Нащо знову говорить про його дружину? Навіщо будить в ньому ще дикішого звіра?? Стиснув зброю ще сильніше, пальці побіліли. Чітко розумів, що зараз ним керує ненависть, а ненависть – це поганий радник. Дуже поганий, але не міг себе опанувати, просто не міг. 

— Замовкни, інакше, я пристрелю тебе прямо тут, – чітко та твердо викарбував кожне слово Степан.

І Артур йшов, гнаний соромом, почуттям провини. Страху вже не було, лише відчай…глибокий, неосяжний. Зараз він чітко відчував, що так було завжди. Він просто виконував накази цього командира, який завжди був вищим, а він …Він був тільки його тінню. Ніким, рядовим солдатом. Хіба не був цей командир йому другом? Він щиро ним був, вважав не просто товаришем, а братом. І тепер цей брат хоче його вбити. 

— Рухайся! — знову відчув дуло на спині Артур. Але поранена нога давалася взнаки,  він немічно тягнув її, намагаючись бігти. Степан підштовхнув його у плечі. Чоловік впав, — Зводься! Вставай на ноги, кажу!! — кричав. Артур оперся на руки, помалу піднімаючись. Жалісне видовище. Зрештою, він завжди був таким, - жалюгідним, немічним,— Швидше, — знову схопив його за шкірки Степан.

Крок, ще один…ще. Скільки ж хвилин відділяє його від смерті? Сумний фінал, але очікуваний для такого, як він…

— А тепер копай, — скомандував Степан. Артур на мить озирнувся, глянув йому в очі. В тих очах він бачив вирок для себе. Смертний вирок, — Не витріщайся на мене, а швидше копай,  — сказав друг вже спокійніше, і це ще більше його лякало. Почав копати.

З хати вибігла налякана Діна і побігла до них.

— Степанчику, зупинися. Зупинися, благаю тебе! — просила жінка. Щось в душі Степана сколихнулося від її слів. Руки обм'якли. Проблиски здорового глузду твердили, що не варто… не варто це робити, але лють все ще клекотіла всередині й він не міг зупинитися.

— Копай! — наказав Артурові. 

Діна тремтіла, не знаючи що їй робити. Жодні вмовляння не діяли. Степан просто не чув її.  З хати вибіг син, але вона схопила його на руки та повернулася з ним в будинок. Тремтячими руками схопила телефон і почала набирати номер батька.

— Тату..таточку, — плакала, притискаючи дитину до себе.

— Боже, дитинко, що трапилося? Що таке?? — налякано запитав Олексій Несторович, дивлячись на годинник. 

— Таточку, приїжджай, швидше, благаю…інакше він його вб'є.