72. Дім!

Нарешті дихалося, жилося. Степан сам не вірив, що вирвався з того пекла. Але таки вдалося. Заплющував очі та уявляв зустріч з дружиною, сином, другом. Ці троє були для нього найдорожчими людьми. 

— Навіть питати не буду, через що ви пройшли там, командире Степане Морозний, — його головнокомандувач уважно дивився на нього. 

— Краще того нікому не знати, — чесно зізнався чоловік, — Скажу лиш коротко — я жив як дикун, — важко зітхнув.

— Що ж, це не інакше як диво сталося з вами. Ми зробили все, як ви хотіли й нікому не повідомили, що ви живі, — головнокомандувач кинув на нього задумливий погляд, натякаючи, що ідея була сумнівною, — Усі ваші аналізи в нормі, — простягли чоловіку теку.

— І те, про що я питав теж…?

— Теж, не підтвердилося, але вам треба берегтися…це зрозуміло? — Степан ствердно кивнув і сказав: 

— Дякую, хочу зробити для дружини сюрприз, — усміхнувся Степан, пригадуючи Діну.

— Але ви певні, що вона досі чекає вас…все-таки минуло чимало часу, вона могла…

— Я певен, — твердо сказав Степан. Чи сумнівався він хоч трішки? Та аніскілечки! Він добре пам'ятав ту мить, коли повертався з полону, тоді його не було майже рік. Діна була його дівчиною. Пам'ятав як йшов тоді та хвилювався про те, чи чекала вона його. Сумнівався…а вона жодної миті не сумнівалася в його поверненні. Бо вона чекала! То хіба тепер, коли він вже її чоловік, коли у них є дитина, можна сумніватися у ній? Ні, він ніколи не повірить, що вона не чекає. Вона чекає, він серцем відчуває. Діна досі його кохає. 

— Тоді щасливого повернення додому, — посміхнулися чоловіку, простягаючи документи, — Поїзд до Львова через дві години. 

— Гаразд, ще одне питання. Де тут можна підстригти патли? — несподівано запитав Степан. Бо хоч він і виплів зі свого волосся усі нитки, проте довжина кіс його все ж дратувала. Не хотілося викликати в Олексія Несторовича серцевий напад, коли побачить його таким. 

  І ось він вже в потягзі. Приємний стукіт коліс діяв на нього заспокійливо. Ніяких диких вигуків, спеки. Навпаки, навіть холодно – адже на дворі перший місяць зими. Як добре, що на свята він буде вдома. Немає нічого кращого у світі. Ален, мабуть, вже так виріс, – думав Степан, намагався полічити скільки зараз сину. Так якщо у травні йому буде три, то зараз…ай яка різниця, понад два з половиною. Йому було цікаво, чи схожий тепер син на нього? А ще його цікавило, чи не здох, бува, той нахабний рудий блохастик.  Ця думка змусила його розсміятися.

Вдома..вдома…скоро він буде вдома. Скоро обійме найбажанішу жінку і забуде про всі страхи.  

   Дорога минула швидко. Аж дихання зупинялося від думки про те, що скоро побачить Діну. Уявляв радість в її очах, уявляв як вона кинеться йому в обійми. Як поцілує його. Аж облизнувся. Скільки ж всього він пропустив! От ще б і Артур був десь там… хотів побачити подив в очах друга. Було б ідеальне комбо. 

   Ось уже і його дім, у вікнах горить світло. Штори розсунуті, тому добре видно, що відбувається в оселі. Першим він побачив блохастика. Нахабна морда розвалися на пів дивану у гостьовій і грілася біля каміна. Степану навіть кішку захотілося обійняти. Навряд чи би поцілував ту руду морду, але вже би точно позатискав. Розсміявся від цієї думки. Раптом двері в кімнату відчинилися і туди забіг Ален. Ймовірно, дзвінкий сміх малого одразу ж зігнав чотирилапого з дивану і змусив сховатися під нього.. “Так, малий, так тому блохастому!” — тихо розсміявся Степан, обережно витираючи сльози, що набігли на очі. Чоловіку здавалося, що він досі спить. Що це сон, марення, що він прокинеться і навколо знову будуть дикі ліси, або гори. Але це правда. Він тут, він нарешті вдома. Стояв, спостерігав за сином і тут в кімнату зайшла Діна. Від погляду на кохану жінку, аж дихання заперло. Все така ж красива, витончена, ніжна. Сміялася і  щось говорила до Алена. Господи, яка ж вона красива! А далі в кімнату з пишною ялинкою зайшов його друг. Було помітно, що той в доброму гуморі… виглядав щасливим. Треба ж таке, всі в зборі. Ось так, дивлячись через вікно, можна було подумати, що вони сім'я. Степан сподівався, що всі ці люди побажали на Різдво його повернення і зараз він здійснить їхні та свою мрії. Постукає у двері… це буде ідеальна мить. Рушив, але за кілька кроків різко зупинився. Дихання знову збилося, і зовсім не від приємного хвилювання, а від страху. Бо його найкращий товариш, брат, замість того, щоб обійняти ялинку, яку приніс, обійняв його дружину. Його Діну! Це точно не сон? Але зараз вона його відштовхне, провчить за нахабність, дасть ляпаса, а він ще й сам додасть… вона ж його відштовхне? Але Діна не відштовхнула… Навпаки… притулилася до Артура всім тілом. Ні, ні… це точно сон, кошмар, страшне марево! Опустив сумку, разом з нею сам опустився на холодну мерзлу землю. Спостерігав за тим, як Артур нахабно торкається Діниного волосся, як притискає до себе. Цілує, а вона? А його вірна дружина цілує Артура! Його Діна цілує його найкращого друга! Біль і гірке розчарування заполонили душу.. аж задихався від болю. Навіть дивитися в очі найлютішому звірові було не так страшно, як дивитися зараз на зраду обох найрідніших людей. Як вони могли?! Він не чекав такого. Він вірив, він жив надією, а зараз бачить ось це. 

     Сидів непорушно кілька хвилин, а в душі розгоралася злість. Ненависть потекла венами заповнюючи весь простір його душі. Він думав, що пройшов найстрашніші випробування у своєму житті, пережив найстрашніші моменти, а ні…найстрашніше те, що він зараз бачить. Підвівся, ноги підкошувалися — чи то від злості, чи від болю, який заповнював його до краю. Він був розчавлений.

Крок…ще один. Його мрія про повернення розтанула як сніг під його взуттям. Розсипалася…стерлася. Стук у двері. Там, за дверима, він чує сміх…схоже за ним ніхто не сумував…ніхто не чекав. Двері нарешті прочинилися  і він зустрівся поглядом з Діною. Вперше за своє життя він не побачив в очах дружини  радості від своєї появи, а страх. Секунда…дві…три…п’ять. Очі в очі. Протяжне мовчання.