71. Шлях додому

Як довго, навіть найстійкіша людина, може зберігати здоровий глузд в абсолютно безглуздих для неї, умовах. Там, де все чуже…навіть дике. Там, де все інше — їжа, побут, одяг, звичаї, мова, культура…абсолютно все. Навіть таке стале поняття як кохання, тут бачиться по іншому. Степан потрохи вже звик до всього…нестерпної спеки, власного смороду, навіть до довгого волосся заплетеного з червоними нитками. Але звикнути до того, що коханої та сина немає поруч, було для нього не можливим! Як і до власної зради….Щоб йому не говорили дикуни, Тото чи друга “дружина” Делів, він відчував, що той Степан Морозний, який жив в Україні, помер десь тут, розбився ще тоді, разом з тим вертольотом. З одного боку, тепер можна було не хвилюватися через примусову кастрацію чи обрізання, але його сумління зробило це за нього. День за днем він картав себе, вбивав, кастрував щоночі…знову і знову. Розум підказував, що він не винен, але серце щоразу виносило йому ганебний вирок — винен! Розум…розум зіграв з ним злий жарт. 

Небо вже майже два місяці ридало разом з ним. Стіна дощу не припинялася ні вдень, ні вночі. Щоразу, засинаючи, він загадував лише одне бажання – аби припинилася злива. Та кожен новий ранок починався дощем, закінчувався дощем…Степану здавалося, що той клятий дощ падатиме цілу вічність! Розумів, що якщо далі думатиме про все це, то здоровий глузд таки залишить його. Тож він вирішив залишити відчай і почуття провини тут…хай все це лайно зостанеться тут! А от він повернеться додому! 

І ось одного ранку він почув тишу. Краплі більше не гупали по хижі. Повітря було свіжим і в ньому з'явився запах віри та надії. Африка після дощу була прекрасною. Здавалося, зелень заново відродилася, а разом з нею відродився і Степан. Позаду почулися кроки…Тото - більше не воїн маасаї, а молодий вождь. Більше не левеня з гарною гривою, а король дикунів з червоною пикою. Якщо в очах племені Тото був лідером, то для Степана він був тією самою рятівною ниточкою, яка могла вказати шлях додому. 

— Твій день прийшов, Степане. День твоєї свободи. Ти став білою провідною зіркою для моєї дружини, а я покажу тобі шлях до дому серед зірок. Хоме* – всміхнувся Тото до білошкірого.

( Хоме* – дім)

— Хоме*, - повторив Степан. Хоча, поправді, йому хотілося прокричати це слово. Наче він і справді дикун. Кричати на все горло, мчати з усіх ніг. 

— Шлях, до найближчого поселення, пролягає крізь гори. В сторону джунглів не підемо, там територія пігмеїв. Вони неприязні до чужинців. Я хоч і воїн маасая, але якщо ти потрапиш до них, не зможу тебе захистити. Тому твій шлях  лише масив Кіліманджаро. Маунтінс, ту дейс.*

(Маунтінс, ту дейс* - горами, два дні)

Гори! Два дні.. ці слова прозвучали для Степана як вирок. Черговий. Померти від страху висоти, за два кроки від дому…це було несправедливо! Немислимо! Нестерпно! Ноги почали тремтіти, у горлі спазмувало, руки опускалися…вкотре. Але здатися тепер? Після всього, що він пройшов тут…ніколи! Якщо ради повернення до коханої доведеться і гори звернути, то він готовий. Він готовий вже до всього…

Тото провів його підніжжя хребта і вже збирався повертати, але Степан чітко розумів, що самотужки по горах йому не пройти. Якщо він залишиться один, близька буде його кончина. 

— Тото, хелп мі, пліз. Гов віз мі*, – благальний голос Степана зупинив дикуна, але лише на кілька секунд, та Степан не міг здатися: — Ай нов, ю лове Делів, бат ай лове му вайф ту. Пліз хепл мі*….Тото, я теж кохаю свою дружину. Боже, я до безтями кохаю свою Діну, — щиро говорив Степан, опускаючись навколішки, — Вона чекає мене, Тото. Допоможи мені….я зробив для твоєї коханої все. Навіть те, що не хотів робити. Я не пройду цей шлях сам….я лише тупий сурикат, як ти говориш, я боягуз. Боюся висоти!  Але понад усе я боюся більше не побачити її. Не побачити свою Діну…Благаю….Пліз*…

(Тото, хелп мі, пліз. Гов віз мі* — Тото допоможи мені, благаю. Йди зі мною, Ай нов, ю лове Делів, бат ай лове му вайф ту. Пліз хепл мі*… — я знаю, ти кохаєш Делів, але я теж люблю свою дружину, будь ласка, допоможи мені)

Дикун звисока невдоволено дивився на білошкірого. Його ніздрі роздувалися, бо як завжди, слова Степана для нього було мало зрозумілими, але здавалося, що дикун розумів їх суть. Відчував, бо й він, Тото, також умів кохати…

— Май сан….Ален….я нід зем, енд май фемелі нід мі,* — сан….син. Досі тривожна тема для Тото. Але тепер і в нього буде син. І щоб його… син буде завдяки цьому білошкірому…Невдоволено повернувся і махнув Степану, щоб той ішов за ним. 

(Май сан….Ален….я нід зем, енд май фемелі нід мі,* — Мій син…Ален….. я потрібен їм, і моя сім'я потрібна мені)

Кожен крок наповнював Степана непідробним страхом. Вони підіймалися все вище і вище. Одне діло – йти на Говерлу з коханою, зовсім інше – робити це зі своїм ворогом. Але це точно був кращий варіант, ніж пробиратися горами самому.. Неприємні липкі комахи час від часу обліплювали все тіло, а ноги…ноги без спеціального взуття були збиті до крові. В голові паморочилося і весь час нудило від страху та втоми. Нещодавні зливи зробили голі скелі подекуди доволі слизькими. Тож із закритими очима він йти не міг, один невірний крок, і можна було зійти з гори… назавжди. Останньою перепоною до свободи став навісний міст з хиткими дерев'яними перекладинами. Кожна дерев'яна дощечка здавалася ненадійною і хиталася від кожного кроку. Між дощечками було чітко помітно висоту у кілька десятків метрів. “Господи Боже” – тільки й прошепотів Степан, вдивляючись у далечінь. Там, на іншому кінці мосту, дійсно виднілися обриси якось африканського містечка. 

— Далі я не піду, білошкірий. Сам! — твердо сказав Тото своєю мовою, але Степан чітко розумів його і без слів. — Сенк ю, Степан*, — сказав наостанок воїн маасая, перед тим, як продовжити свій шлях воїна та вождя, але в протилежному напрямку.