70. Я просто хочу жити...

Сніжило. Легкий мороз віддав поколюванням пальців, змушуючи ховати їх до кишень курток. Це й робив Артур, чекаючи Діну. Він не знав як назвати цю майбутню зустріч. Дружньою? Ну, друзі не цілуються в губи й вже точно не роблять щось більше…Побачення? Це вже ближче, хоча між ними досі була якась невизначеність…чоловіку здавалося, що Діна пожаліла себе і його. Почувався якось жалюгідно через це. А може він таки хоч трохи подобається цій жінці, і в них все-таки є шанс? 

Він завжди вважав Діну привабливою, але й думки ніколи не мав щодо чогось більшого. Просто вона була приємною людиною, гарним і щирим співрозмовником, а ще вона була дуже самотньою…як і він. Але тепер вона дійсно подобалася йому ще й як жінка. Він любив її сина…мабуть, він любив і її. Можливо, не так, як кохав Віру, але все ж приходить з часом, чи не так? 

Побачивши її точно зрозумів, чому Степан покохав свою дружину з першого погляду. Голубі й милі очі…і її доброзичлива усмішка. 

— Дін, а чого це ти без шапочки? — зустрів її запитанням, торкаючись жіночого волосся в якому губилися поодинокі сніжинки. 

— Привіт, Артурчику, — “Артурчику?” — перепитала сама себе Діна в голові. Чому так лагідно? Можливо, тому що, останнім часом лагідність і Артур були для неї неподільними. Їй дуже хотілося назвати цього чоловіка саме так, саме тепер, — Не одягла, ненавиджу носити шапку, — щиро зізналася. Степан постійно дорікав їй за цей головний убір. Завжди контролював, щоб вона його носила. Діні інколи здавалося, що її чоловік, якби міг, то ще й літом насаджував би їй шапку на голову в холодну дощову погоду. Вона усміхнулася від згадки про коханого, але поглянувши Артуру в очі, згадала, що зараз поруч не з ним…не з коханим. Але, можливо, вона зможе знову покохати, ну колись….цілком можливо. З першого погляду, як Степана не вийде, але чим більше дотиків буде між ними, тим швидше це відбудеться….ймовірно.

— Не знав, — стенув плечима Артура. 

— А повинен був? — і собі стенула плечима жінка. В словах відчувся холодок і відчуженість. 

— Ну якщо не любиш шапку, завжди можна знайти альтернативу. Але допустити, щоб ти мерзла, я не можу, — твердо сказав Артур, можливо не зовсім ніжно, як зазвичай, проте така рішучість їй навіть подобалася, бо це знову нагадувало їй про Степана…та що ж то з нею? 

— Каптур, наприклад. До речі, зараз це дуже навіть актуально, — ввімкнув свого внутрішнього модника Артур, — Ну хочеш, зараз приміряємо, я переконаний, що тобі сподобається, — додав вже ніжно і напів пошепки на вушко. 

Діна зупинила його дотиком до шиї, затримавши обличчя чоловіка поруч себе. Її голубі, як мороз, очі змусили його відчути поколювання, але вже не на кінцях пальців, а в районі грудей. 

— А ти спробуй переконати, — всміхнулася, прошепотівши йому на вухо. 

Артуру стало ще більш ніяково. Ну от і на що вона натякає? Поцілунок, обійми? Чоловік завжди був доволі рішучим у стосунках і вмів проявляти ініціативу першим, але він боявся це робити у стосунках з жінкою покійного друга. 

— Як? — глитнув.

— Як чоловік…як чоловік, який чоловік, а не лише друг, — натякала як могла Діна.

“Вона натякає на поцілунок, очевидно”, — подумав про себе Артур, але все ще лиш просто дивився на неї. 

— Кілька днів тому, ти вмів цілуватися, — хіхікнула Діна, — І дуже навіть добре. 

Добре…так, їм обом добре разом. Але чи добре це в принципі? Стосовно Віри, стосовно Степана? Сумніви досі роздирали чоловіка…досі…і хоч розум підказував, що Степана уже немає і він ніколи не повернеться, але в серці однаково була тривога і неспокій. 

— Якщо ти цього точно хочеш…, — наче намагався відмовити її. 

— Якби не хотіла, не просила б, — додала йому впевненості своєю відповіддю Діна. 

Їх поцілунок був недовгим, несміливим, вони нагадували двох підлітків, що робили це вперше. Коли їх губи роз'єдналися, тоді поглядами з'єдналися очі. Голубі та зелені, сумні…і сумні, але з надією у світле майбутнє. 

— Усе йдемо тобі по каптур, бо ж холодно, — взяв її за руку Артур. 

— Мені вже тепло, — знову всміхнулася жінка, пригортаючись до нього.

— Діночко, каптур! — ще раз наголосив на своєму Артур. Діні було приємно, що він назвав її так ніжно. Вперше. Не просто Дін, як говорив зазвичай. 

Каптур нагадав Діні хустку її бабусі, тільки значно товстішу і більш стриманих кольорів. Вона недовірливо кліпала на Артура, неначе кажучи поглядом — мені в такому навряд чи буде гарно! 

— Не дивися на мене таким поглядом, — розсміявся чоловік. “Таким поглядом”, — хіхікнула сама до себе Діна. Цей погляд завжди підкорював Степанчика і з ведмедя гризлі він ставав плюшевим тедіком. Схоже, це так само діяло і на Артура. 

— Це ж як хустка моєї бабусі, — скривилася Діна, таки вирішивши озвучити свої асоціації.

— Нічого подібного, — чоловік вибрав підхожий варіант і таки спробував одягнути його на жінку. В очі старався поки що не дивитися, щоб не розтанути й не здаватися, — Ось так, — акуратно поправив усе, — А тепер глянь на себе у дзеркало і скажи чи подобається, — чоловік легко взяв її за плечі та довів до дзеркала. 

Діна відмітила про себе, що виглядає її образ доволі незвично, але все ж їй справді личило. Її очі ще більше виділялися і підкреслювали природну красу. Артур таки розуміється у моді. 

— Ну …в принципі…, — Діна все ще намагалася придумати якісь аргументи проти.

— Ну, в принципі, ти красуня, угу, — глянув і собі в дзеркало Артур, де зустрілися їх погляди. Голубий погляд знову перемагав зелений. 

— Думаю, ти все ж мав рацію. 

— Тоді беремо, — задоволено плеснув у долоні Артур. Чоловіку нестримно хотілося подарувати Діні ще щось, окрім головного убору. І він міг подарувати їй багато чого, навіть прикраси, проте…не варто спішити. Не варто накладати модель стосунків з Вірою, на його стосунки з Діною. В Артура все ще був страх – якщо він не буде дарувати подарунків, то його знову залишать…його знову не любитимуть….., — Може ще щось хочеш? Ну там…не знаю, рукавички, наприклад, ти ж їх теж не взяла…