68. Не руйнувати вдруге його життя

Було вже холодно…але не в цій оселі. Тут було тепло і завжди приємно пахло. Тут не було задушливих масивних штор. Тут її чекали, приймали без осуду і презирства. Віра знала, що в цих людей її син в безпеці. І хоч жінка не мала змоги часто бачитися з сином, щоб не викликати зайвих підозр у Клавдії, вона раділа кожній нагоді зустрітися з Михайликом. Віра до смерті боялася, що її “матуся” щось зрозуміє і їм не вдасться відшукати та повернути Лію. Але жінка щиро раділа, бо зустріч з сином і Лесею гріла серце. 

— Вірочко, рада, що ти прийшла, у нас для тебе є сюрприз, — радо зустріла її Леся Петрівна. Ця жінка завжди була привітною, як чашка гарячого чаю зігрівала Віру своїм теплом, — Михайлик спить зараз, тільки-но вклала його, — пояснила, бачачи, що Віра відразу ж кинулася до кімнати сина.

— Я тихенько, лише одним оком погляну, — відповіла Віра, обережно прочиняючи двері кімнати. Син дійсно спав. Це викликало посмішку на її обличчі й сльози в очах. Їй не хотілося накликати біду на цих людей та власного сина.

— Мені здається, що він схожий на свого батька, — промовила до Віри Леся, обережно опустивши свою руку жінці на плече.

 Спогад про Артура відгукнувся в серці Віри приємним теплом. Мимоволі всміхнулася. Не знала нічого про його життя останнім часом, але думала про нього щодня. Якби ж сестра була в безпеці, одразу б схопила їхнього сина і пішла б до нього. Може він би й  не прогнав її, може б зрозумів…може би й відчув. Вірі завжди здавалося, що відчував її Артур по-особливому, як ніхто. Серце досі кохало цього чоловіка…і нічого з цим вдіяти вона не могла, та й не хотіла. 

Віра часто мріяла про майбутнє і з гіркотою пригадувала минуле. Їй було прикро, що замість того, щоб вивчитися на лікаря, вона стала повією. Можливо, якби вона була іншою, то стала б гідною Артура. Молода лікарка – наприклад терапевт, а він – успішний власник автосалонів та автомийок. Ідеальна пара! Щаслива пара. Але вона ніхто…менше ніж ніхто. Її минуле не зробить щасливою ані її, ані цього чоловіка поруч з нею. Та все ж тепер…завдяки цим людям, вона таки вдягла той халат, хоч і  була лише медсестрою, але все-таки більше не утриманка і не та, яка робить усе через гроші. 

Почулося клацання вхідних дверей. Мабуть, повернувся Анатолій Іванович. Віра все ще нерухомо стояла біля дверей, милуючись сплячим сином. Леся пішла зустрічати господаря.

— А ось і сюрприз, Вірочко.

Віра обережно закрила двері до кімнати, де спав син і озирнулася. Перед нею стояла красива дівчина на кілька років молодша від неї. Її сестра? Сестра?? Руки почали тремтіти, очі наповнилися вологою. На ватяних ногах йшла до дівчини, яку, майже не знала. Та стояла непорушно, теж стримуючи сльози, що набігли на очі. Віра торкнулася її лиця, красуня. Таки лікування та роки реабілітації дали результати: перед нею була не та залякана скручена дівчинка, а приваблива жінка, що злегка кульгала. Але це зовсім не применшувало її краси. Засмагла шкіра малознайомої дівчини говорила про те, що та часто бувала на морі й доглядає за собою. В цей момент Віра відчула, що таки жила недаремно…

— Ти така красива, Лія, — це було все, що хотілося сказати Вірі, коли вона обережно торкнулася пальцями рідного обличчя, якого не бачила так багато років. 

— Ти моя сестра? – прошепотіла незнайомка, хоча відповідь їй була відомою. Наче Лія досі не вірила в те, що бачить. 

— Їй сказали, що ти давно померла, загинула в аварії… — втрутився Анатолій.

— Не пам'ятаєш мене? – сумно підтисла губи Віра.

Лія заперечно похитала головою.

— Пам'ятаю, я завжди вважала тебе янголом…ти приносила мені світло, — відповіла Лія, міцно-міцно обіймаючи Віру.

Було незвично знову відчувати когось рідного….Ту, про яку вона завжди турбувалася. Ту, заради якої жила, терпіла…чи існувала…Ту, яку завжди любила. 

Леся Петрівна розказала Вірі, що вони з чоловіком увесь цей час не полишали спроб знайти Лію. Клавдія добре постаралася, щоб приховати дівчину, але й вони теж мали певні зв'язки і так просто здаватися не збиралися. Тож, таки знайшли її. Виявилося, що Клавдія не всиновила дівчину, а лише вважалася її таємним меценатом, який оплачував все лікування. Але це тільки на папері, бо насправді гроші були Вірині. Ймовірно, Клавдії було соромно усиновляти цю дівчинку, тож це значно полегшило процес передачі Лії під опіку інших людей, якими стали Леся та Анатолій. Віра не могла повірити, що відтепер її сестра буде поруч із нею. Тут, у безпеці, поруч із цими людьми.

— Вірочко, чого ти чекаєш, дитино? — запитала її Леся Петрівна коли та обережно взяла на руки свого сина.

— Що ви маєте на увазі? 

— Йди до Артура…розкажи йому все. Він вибачить тобі, тим паче як дізнається про сина.

Віра була розгубленою. Ця жінка боялася, досі боялася. Боялася сорому, боялася почути відмову, боялася, що непотрібна, Її лякали її гріхи та минуле.

— Я не підходяща для нього жінка, погана партія… мені дуже соромно і …

— Ходи сюди, чуєш? — Леся Петрівна кивнула їй, підходячи ближче, — Немає такого гріха, який Бог не міг би пробачити, якщо людина щиро кається. 

— Ви не розумієте… я свідомо робила  погані речі. Я, можливо, зруйнувала не одну сім'ю. Все що я хотіла… це були гроші…

— Віро…послухай…методи були неправильні, це правда. Але ти поклала своє життя за Лію, заради того, щоб у неї було інше життя. Глянь на неї, яка вона тепер – це все завдяки тобі. Так, твої вчинки були поганими, але ти  змінилася, ти інша. Виховання твоєї “мами” дало такі наслідки..Повір мені, ти хороша мати, хороша сестра, і ти станеш хорошою дружиною, я певна. Іди до нього, розкажи все.

Віра невпевнено глянула на  всіх теплим поглядом, вдячним. ЇЇ найкращі роки пройшли в намаганнях стати щасливою, у прагненні купити собі хороше життя. Але лише тепер, залишившись без грошей, вона отримала справжню віру. Віру в те, що є щось важливіше ніж те, за що вона завжди боролася. І зараз вона несміливо йшла до помешкання чоловіка, який швидше за все не чекає її. Та й напевно, не буде радий  її бачити. Але, міцно стискаючи подаровану ним колись каблучку, вона сподівалася, що Артур пам'ятає її…все ще пам'ятає її. Ще кілька метрів – і ось його під'їзд. Серце, як шалене, вискакувало з грудей, так хотілося його побачити, відчути його дотик, торкнутися його. А ось і він… вийшов з під'їзду з малим хлопчиком на руках. Той дзвінко сміється, обхопивши Артура руками, а потім за ними вийшла жінка. Віра одразу впізнала її – це була Діна. І наче нічого такого, та Артур бере її за руку. Садить малого у свою автівку, а Діна не спішить сідати. Стоїть, дивиться на цього чоловіка і цілує його. Йому приємно, він радий, торкається її теплим поглядом. Вони разом сідають в машину і їдуть залишивши позаду будинок у нове щасливе життя. Відчуття, наче з серця щось вирвали, наповнило її душу.