67. Він не Степан, а вона не Віра

Вперше, за довгий час, Артур, відчув себе живим. Не просто тим, хто існує, а саме живим. Після розлуки з Вірою та загибелі Степана він вже поставив хрест на своєму житті, щасті. Але воно знову постукало у двері, повільно проростаючи у серці тендітним колоском. І зараз він йшов та думав чи варто купувати квіти для Діни…це було незвично і якось… досі здавалося неправильним. Вирішив еустоми не купувати. Він аж ніяк не хотів замінити їй собою Степана, і так само він не хотів й замінювати Віру Діною. Він просто хотів, щоби вони обоє були самі собою. Щоб, заплющуючи очі, думали не про втрати, а один про одного.  

— Тоді можете взяти гортензії? — запропонували йому у квітковому, — Чудесні квіти, будь-хто буде від них у захваті. 

— Тільки не гортензії, — відразу заперечив. Гортензії нагадували йому про іншу жінку. Жінку, якої вже давно немає в його житті…і не буде. 

— Так би й одразу сказали, що вам ціна не підходить, — невдоволено відповіли йому.

— Справа не в ціні, справа в …, — зупинився, задумався…а у чому ж справді справа? Чому б не подарувати гортензії. Але не міг. Бо в пам'яті одразу ж спливали слова з каблучки: “пам'ятай про мене”. Він досі пам'ятає про неї…досі пам'ятає про Віру. Струсив головою.

— Тоді беріть троянди, це класика.

— Гаразд, тільки, будь ласка, приберіть усі шипи. Не хочу, щоб моя…, — хотів сказати “дівчина”, але язик не повернувся, — знайома покололася. 

Ех…та здається їм двом досі колить в серці. І вони обоє будуть своїм возз'єднанням колоти багатьох людей. Мабуть, без цього ніяк…

— Готово, — Артуру простягнули букет. 

І ось він уже на машині приїхав до її будинку. Колись цей будинок говорив йому лише одне, — тут живе його найкращий друг. Тут живе найкраща пара з усіх, кого він знав. Але зараз його друга немає вдома…і не буде. Є лише його дружина, яка все ще чекає свого чоловіка, і десь, поміж цим…вона чекає і його. 

— Чого так довго не виходив? — запитала його Діна, коли він нарешті докульгав до

порогу.

— Вибач…я..досі не можу звикнути до.. 

— Я теж, — сказала жінка, запрошуючи його у свою оселю.

Артур і досі не розумів, як йому поводитися. Цілувати при зустрічі чи краще утриматися? Може варто обійняти, а може й ні…хто його знає як вірно, як краще. 

— Квіти, це…

— А, так, це тобі…вибач, я розгубився — сказав чоловік,  простягаючи жінці букет.

— Красиві, дякую, — якось без особливого захоплення відповіла Діна. Артуру інколи здавалося, що вона змушує себе бачитися з ним. Що її все ще роздирає провина, що вона нещаслива…і він боявся, що не зможе їй дати того щастя. Але хіба може нещасна людина подарувати щастя іншій…сумнівне питання…

— А ти тепел хто…мій новий тато? — писклявим голосом запив Ален, зайшовши до кімнати.

— О ні.. ні ..малий. я …— аж злякався чоловік, геть не розуміючи, що відповісти малому Алену на це питання.

— А де мій тато…я за ним скучаю…

— Він скоро повернеться, — присіла навпочіпки перед сином Діна, — Треба трішки зачекати, — було помітно її хвилювання і намагання вірити у сказане. 

Малий лиш стенув плечима і прийнявся ганяти за блохастиком. 

Артур сидів і мовчки стискав губи. Спостерігав за тим як Діна набирала воду у вазу, щоб поставити туди подаровані квіти.

— Дін, ти не думаєш, що це…ну не зовсім правильно,  — несміливо почав розмову.

— Неправильно що? — різко смикнулася жінка.

— Ну як мінімум давати малому примарну надію…це якось…

— Неправильно?? – ще раз перепитала, а в очах вже блищали сльози, — А що правильно? Га, скажи мені? Можливо те, що зробили ми з тобою? Це ти вважаєш правильним? — гострі слова, як голки впивалися, йому в серце. Артур розумів, що Діна у відчаї, та все ж чути таке було вкрай неприємно та болісно. — Я все ще вірю в те, що він повернеться…я все ще вірю…я …я напевно, — не втрималася і почала плакати, — Ти вибач…вибач мені, будь ласка, та мені язик не повертається сказати сину, що його батько…

— Нічого, я розумію, — вирішив обійняти її чоловік. Зараз він робив це як друг, старався робити як друг. Зараз так краще для обох, — Я не маю дітей і нічого не тямлю у їх вихованні, а беруся щось радити такій гарній мамі як ти…

— Ні…ти маєш рацію, Артуре, — Діна ковзнула рукою по його шиї. А ось це вже зовсім не було схоже на дружній жест…схоже ця жінка сама не розуміла, чого бажає, – Це неправильно. Мені просто треба ще трохи часу, щоб прийти до себе. Занадто мало часу минуло, але ти…ти не зникай більше. Будь ласка,  — сказала відсторонюючись і беручи його за руку. 

— Я тут…я розумію тебе. 

— Троянди такі красиві, — говорила жінка, опускаючи квіти до вази, — Ай, – висмикнула вона руку, — Вкололася. 

—  Покажи, — взяв її тендітні пальці до своїх рук чоловік, — Чесно кажучи, я просив у магазині прибрати усі шипи…схоже десь пропустили.

— Я …я теж постараюсь прибрати свої шипи, але вони можуть з'являтися, — ледь всміхнулася Діна, винно дивлячись йому в очі, — Ти не винен у цьому, ніхто не винен. 

— Діно, якби у мене була можливість помінятися зі Степаном місцями, я би помінявся. Ну не в сенсі, що забрав би його життя собі, а в сенсі – його смерть. Я б віддав власне життя, щоб він зараз був тут…щоб поруч з тобою був він, а не я. Мої слова щирі, не знаю віриш ти мені чи ні, але я зробив би це без вагання.  

— Я вірю тобі, — ледь усміхнулася, — і мої слова теж щирі. 

В кімнату знову влетіла налякана кішка за якою гнався малий. Блохастик послідував прикладу мишки й забився в кут кімнати. 

— Так, малий, — Артур підхопив на руки Алена, від чого той залився дзвінким сміхом. — Мені здається, що кішка хоче трішки відпочити, йдемо гуляти? 

Очі малого радісно блиснули й він в'юнко, обхопивши чоловічу шию, притиснувся до чоловіка. Діні почувала себе двояко:  настрій  водночас і піднімався, споглядаючи  на такі сцени й водночас опускався. Не цього чоловіка мав би зараз обіймати її син, але якби не цей чоловік, то Ален не зміг би обійняти взагалі нікого. Напевно її батько правий. Життя проходить, сум залишається.. але треба жити далі…нічого вже не буде як раніше. Тому вона дивилася на цих двох і розуміла, що бути з Артуром це не помилка, це вірне рішення. Чи може переконувала???