66. Не йди...будь ласка

Осінь була холодною цього року, невпинно гнала дощі та вітер. Холодно було і в серці Діни. Очі знову були мокрі від сліз. Минулої ночі їй знову приснився Степан. Здавалося, він живий-живісінький: постукав у двері, зайшов до їхньої оселі, взяв Алена на руки, обійняв її. Це був точно він…він…, але жив він лише в її снах та спогадах.

А сьогодні Діні приснився Артур. Він теж прийшов…тихо постукав у двері і вона відчинила. Він виглядав розгубленим і не знав, що йому робити. Несміливо переминався з ноги на ногу, а потім наче хотів її поцілувати, але не встиг, бо позаду, просто нізвідки, з'явився Степан.

“Дурні сни! Чи може я?”- стискала скроні жінка “Так не далеко і збожеволіти, зовсім не далеко цей стан…а може я вже збожеволіла?”

Тихе шарудіння ввело Діну у стан заціпеніння. Навіть глитнути боялася. “Це зараз пройде, це причулося”, — повторювала вона собі, міцніше стиснувши повіки. Але шарудіння не зникло, навпаки посилилося. Страх скував її настільки, що аж в горлі все здавило. Тремтячими руками стала нишпорити в пошуках телефону. Вона знала, що означають ці звуки. Миші, в її хату знову залізли ці створіння. Але тепер Степанчика немає. Є лише вона, сплячий син і її страх.

Опанувавши себе, вона повільно піднялася. Навіть думка про те, щоб ступити на підлогу, викликала у неї звірячий страх. Вдихнула-видихнула. “Візьми себе в руки…це всього лиш мишка”…, а може…може…там взагалі нікого не було. Навшпиньки дійшла до вимикача. Клацнула світло й одразу ж скрикнула, бо бачила як гризун чкурнув в куток кімнати. Перелякано вибралася на підвіконня, міцно закриваючи рот руками, щоб не кричати. У вухах так загупало, а сльози самі котилися з очей. Подумки молилася, щоб хоч трохи вгамувати страх. Вона завжди страшенно боялася мишей, і її чоловік завжди її рятував, але тепер його немає…

“Опануй себе! Опануй себе”, — шепотіла, з все ще заплющеними очима, але нічого не виходило. Страх все сильніше і сильніше підступав до горла. 

Сама не помітила як набрала номер Артура і вже за кілька секунд почула його голос в телефоні. 

— Привіт, з тобою все добре? — сонним голосом запитав той.

— Привіт так…тобто ні. Будь ласка, приїдь до мене, мені так страшно…я…

— Я вже збираюся, тобі хтось погрожує…що..що таке..? — з тривогою в голосі запитав чоловік, похапцем вдягаючись.

— Ні..ні, тільки, будь ласка, приїжджай якнайшвидше…благаю…

Діна ще деякий час сиділа практично нерухомо. Тіло пробирали тремтіння, аж нудило від приступу страху. "Артуре, швидше…будь ласка…швидше", — подумки просила. А потім до неї прийшло усвідомлення того, що їй однаково доведеться злізти з цього підвіконня, щоб відкрити Артуру двері. Ця думка лякала її до оніміння. 

“Давай, ти мусиш це зробити…ти повинна це зробити!” — повторила собі, обережно опускаючи ноги на підлогу. “Тільки сиди там, благаю сиди там“ — подумки просила гризуна, ніби той міг її почути. Але, як на зло, в кімнату зайшла кішка. Ймовірно щось відчувши, блохастик одразу ж кинулася в кут кімнати, де приїлася миша. Першою кинулася бігти мишка, за нею – кішка, а потім і Діна, прожогом вискочила з кімнати. Страх гнав її до вхідних дверей, в які вже стукав Артур. Поспіхом відкрила двері й одразу ж кинулася в його обійми. Той, розгублено притис її до себе, відчуваючи тремтіння її тіла. 

— Маленька, з тобою все гаразд? — сам не помітив як так назвав її. Бо так він називав лише Віру. Лише жінку, яку любив. 

— Ні…я… вона там…

— Хто? — запитав її, коли вона нарешті відпустила його. Обережно взяв її обличчя в руки, подивився в очі. Розгублена, налякана, самотня…

— Миша…я до смерті боюся мишей, — вимовила тремтячим голосом.

Ледь всміхнувся, витираючи пальцями поодинокі сльозинки. Знову притис до себе. Все ще тремтіла, але тепер вона не самотня. Він тут…поруч.

— Мишка? — зробив кумедне обличчя, і жінка сама несміливо посміхнулася.

— Ага, — кивнула, — Вона там, в моїй кімнаті. 

— А як же кішка? — приобійняв її за плечі, і Діна несміливо глянула на його руку.

— Вона теж боїться її.

— Кішка, яка боїться мишей, — усміхнувся.

— Ну і таке буває, як бачиш, — сама посміхалася. Напруга потроху спадала. Тремтіння від страху минало, змінюючись на інше тремтіння… тремтіння від дотиків Артура. І це лякало її ще більше. 

— Гаразд, ходімо шукати її.

— Я туди не піду, — категорично похитала головою жінка, на що чоловік підморгнув їй і зайшов в кімнату. 

Звідти чулося якесь шарудіння, але за кілька хвилин чоловік таки з'явився з гризуном в руках, тримаючи його за хвіст. Діна аж зойкнула від несподіванки. 

— Т-с-с, — приставив палець до своїх губ чоловік, — Алена збудиш. 

Діна прикусила губи, а страх знову заполонив її тіло.

— Ти тільки не вбивай її…гаразд? – попросила несміливо.

Артур посміхнувся і здивовано глянув на неї.

— Я і не збирався. Зараз винесу її на подвір'я і хай біжить собі, — підморгнув їй, рушаючи з мишкою до дверей. Діна провела його вдячним поглядом і полегшено видихнула. Спокій…ось що вона зараз відчувала, дивлячись на нього. 

Навіть змусила себе йти слідом, щоб провести гризуна. Артур відійшов подалі від дому й опустив мишку в суху траву.

— Ну ось і все, дім тепер у безпеці, — сказав, повертаючись до неї, але за кілька секунд знову почув її зойк. Озирнувся і побачив, як якийсь кіт таки вхопив нещасного гризуна у зуби, — Ну що ж? — почухав потилицю, — Значить така була її доля. 

Діна хихикнула. Страх остаточно відпустив, а страх близькості з тим, хто був зараз перед нею, навпаки – лише починався. 

— Дякую, що врятував мене. Інакше я б точно померла від страху десь…десь під ранок, — додала Діна, закотивши очі, а чоловік уже був зовсім поруч. І тепер вона думала над тим, чи не помре вона від сорому під ранок, якщо Артур залишить з нею.

— У нас на війні було багато мишей, але ми боялися зовсім не їх. Просто холодно…ось вони й бігли туди, де тепло, — сказав майже їй на вухо, — якщо страх минув…чому…чому ти досі тремтиш?