65. Остання надія

Степан відчув, що прокинувся. Але повіки наче хто клеєм приклеїв. Вони були такими важкими й масивними, ніби важили цілу тонну. Він поворушив пальцями – спочатку на ногах, потім на руках…рухаються. Підніс руку до очей, силою став відкривати повіки. 

— Дін? Діно? —  став кликати чоловік. Він добре пам'ятав, як тримав її за руку цієї ночі, а може позаминулої? Не так важливо…важливо те, що він вдома! Як повернувся – не пам'ятав, але ясно знав, що був із Діною. Пам'ятав її дотики, поцілунки…Посміхнувся.

Нарешті вдалося розплющити очі, алез жахом усвідомив, що він не вдома. Він все ще в тому самому пеклі. Все ще в Африці. Все ще в племені маасаїв. Але як? Чому? Як таке можливо? Він добре пам'ятав, що бачив Діну…то була Діна! То була Діна? Ні….ні…цього не може бути. Цього просто не може бути! Бо якщо він тут, то це не могла бути його кохана дружина, це була інша…Та, яка стверджувала, що дружина йому…це була Делів. Гірке розчарування заполонило його розум. Степан підхопився з ліжка, падаючи навколішки. Важкі повіки знову накрили очі. Господи…скільки це ще триватиме…скільки…скільки, — шепотів він? Розпач, провина, безвихідь —  ось усе, що зараз відчував Степан, стоячи на колінах десь серед дикого племені маасаїв. Йому здавалося, що він вже ніколи не вирветься звідси. Що так і згниє далеко від дому, дружини, сина…друга. 

Його прагнення до справедливості та обов'язку знищило його, загнало в глухий кут. Правий був Олексій Несторович – війна не лікує, війна руйнує. Він втратив все…більше нічого немає…він більше не Степан Морозний. Він ніхто… чужинець серед племені, де він теж чужий…

Душа чоловіка ще ніколи не була такою порожньою. Там не лишилося нічого, лише чорна діра, бездонна пустка…Несправедливо звинувачувати когось у власному провалі…в усьому винен лише він, лише Степан Морозний. Чоловік, який справді кохав свою дружину, який запевняв, що ніколи не зрадить…зрадив. Чоловік, який обіцяв, що ніколи не залишить…залишив. Це кінець…він загине тут, попри те, що дивом вижив.

Позаду почулися гучні кроки. Це був Тото. Степан відчув, як той торкнув його за плече. Раз, вдруге, втретє. Чоловік не реагував, йому було байдуже.

— Степан, — вимовив Тото. Чути своє ім'я з вуст темношкірого було дивно і кумедно. Тото явно не вдавалося чітко вимовити його ім’я правильно. Але якщо найвеличніший воїн маасаїв кличе його на ім'я, значить поважає. Неохоче звів погляд на дикуна, - Ай вонт хелп ю, Степан. Ай нов ю, хав гов хом. Ю вонт гов хом?*

(Ай вонт хелп ю, Степан. Ай нов ю, хав гов хом. Ю вот гов хом?* — я хочу допомогти тобі, Степан! Я знаю, як піти додому. Ти хочеш додому?)

Слова Тото звучали так твердо, і так рішуче. Хоме….дім. Дім! Дім!!! Це слово, як промінь світла, проникло в темряву його душі. В очах Степана загорілися справжні іскорки надій, а потім й віри. Він дивився кілька секунд дикуну в очі. Тото кивнув, запрошуючи: "Ходімо зі мною". Степан піднявся з колін. Один крок…другий..третій. Його хода ставала все впевненішою. Ні, він повернеться до коханої. Він зможе, зуміє.

— Бат, ю маст хелп мі ту*, - зупинив Степана Тото, кладучи йому руку на груди, - Ю хелп ме?*

(Бат, ю маст хелп ме ту*, Ю хелп мі?* - але ти повинен домогти мені теж, Ти допоможеш мені?)

— Ай хелп*.(я допоможу)

=====

Як Тото і думав, Степан вийшов з хижі всього за кілька секунд. Білошкірий відразу ж зустрівся поглядом із Делів. Дружина воїна маасаїв зустріла його осяйною посмішкою, а Степан лише вискалився у відповідь. Спостерігаючи за всім цим, Тото смикнув губами. В одній руці він тримав довгу палицю із загостреним кінцем, в іншій глиняну миску з червоним порошком.

— Тото, ти сказав йому, що він має робити? — перевела погляд Делів на свого чорношкірого чоловіка.

— А ти? — зустрів її зустрічним питанням воїн маасая, — Делів, ти сказала йому про те, що було між вами?

Делів ще ширше усміхнулася. Здавалося, що нарешті вона була задоволеною.

— Та він сам про все здогадався, Тото. Судячи з його погляду в мою сторону. Це не так важливо, воїне. Важливо те, що нам сказали старійшини, а вони сказали, що цього разу все вийшло і  у нас буде дитина, — сказала Делів, задоволено погладжуючи себе по животі, —  І наш син буде таким же славним воїном, як і його батько.

Тото мовчки долив до мищини якоїсь рідини й став перемішувати все з порошком. Рідина стала червоною, мала колір крові. Спочатку Тото намастив собі обличчя, потім махнув рукою до Степана, запрошуючи підійти. Степан стояв мовчки, поки його обмазував Тото…здавалося, що цей чоловік вже готовий до всього.

— Леви бояться червоного кольору, тому перед полюванням маасаї намащують себе червоним маслом, —  пояснював Тото своєю мовою, і, як не дивно, білошкірий не заперечував, а лише мовчки стояв, витримуючи його погляд, —  Ми йдемо полювати на лева, Степане. Лайн, аденрсенд?* 

 (Лайн, аденрсенд?* – лев, розумієш?)

Степан перевів погляд на Делів, потім на Тото і ствердно махнув головою.

— Ю маст стенд енд донт мув. Донт скерд, белів ме*, –  сказав кілька фраз Тото, поплескуючи білошкірого по плечі. 

( Ю маст стенд енд донт мув. Донт скерд, белів ме*, - ти маєш стояти і не рухатися. Не боятися! Вірити мені.)

— Тото, ти ж знаєш якщо Степан щось не так зрозуміє або лев почує його страх, то розтерзає його, –  з тривогою в очах сказала Делів, дивлячись то на чорношкірого чоловіка, то на білошкірого, —  Ти…

— А ти, Делів, — перебив її Тото, простягаючи руку до її обличчя, —  Ти віриш мені, віриш у мене?

Делів мовчала. Так, без сумніву перед нею стояв наймогутніший воїн серед маасаї, і він же був її чоловіком. 

— У мене вірить ціле плем'я, і навіть цей білошкірий….тільки не ти …, –  сумно констатував Тото, подаючи Степану знак рукою, щоб йшов за ним.

Вони все віддалялися, рухаючись по гарячій савані. Сонце невблаганно пекло, але ще більше пекло обом чоловікам всередині. Вони говорили різними мовами, але здавалося, що однаково розуміли один одного.