64. Марення

Над головою Степана Морозного знову крутилися підвіски…Знову Африка…хоча ні…не вона. Це ж його дім! Це ж над головою кружляють іграшкові брязкальця його сина Алена. Їх син любив роздивлятися ті кольорові іграшки. Ось над його головою крутиться маленька зебра, її смугаста шкіра рябить в очах…за нею біжить слоненя. Степану навіть здалося, що він рухає хоботом, випускаючи з довгого носа воду. Точно, він наче живий..ось кілька краплинок впали на нього. Чоловік відчуває як його обличчя, що ніби горіло у вогні, приємно холодиться. Степан не розуміє, що в нього сильний жар і його викривлена свідомість підкидає йому іншу картинку. Бо над ним, насправді, кружляють все ще ті ж самі африканські підвіски, і поливає його не слоненя, а Делів, яка прикладає йому до чола холодний компрес з водою. Проте серед танцю цих тваринок Степан бачить і лева. Він ричить на нього дико…голосно. Степан мимоволі кривиться, бо в пиці того лева бачить обличчя Тото. 

– Точно, лихоманка в нього, — схилився над білошкірим Тото, —  Схоже жар не спадає, гляди так і копита відкине цей сурикат, —  радіє сам до себе Тото.

— Ні, —  ствердно заперечила Делів, —  Білошкірий житиме. Я знаю.

Тото роздратовано відходить і пирхає. Стиснувши кулаки, спостерігає за рухами дружини, яка намагається привести до тями білошкірого. Хіба тим, хто живе за правилами прайду, знайоме таке почуття як ревність? Схоже воно було знайоме Тото. Йому було байдуже, що лев міг мати кілька левиць, він бажав лише одну єдину! 

###

Степан відводить погляд від кольорових підвісок і аж тепер помічає, що коло нього, зовсім поруч, його дружина. Точно, це його Діна! Ось вона торкається його обличчя. Це ж її дотики, її пальці. Він їх фізично відчуває, значить це не привиджується…це дійсно вона, а це…це його дім. Він вдома! Нарешті він вдома!! Чи може це сон? Якщо сон, то він не хоче прокидатися. 

— Дін? — запитав він у Делів. Та лише перезирнулася з Тото. Дівчина розуміє, що то її шанс…ось тут і тепер. Вона мовчки киває до Тото. Той все розуміє, його обличчя сіпається від невдоволення, кулаки стискаються, але він піддається й покидає хижу.

— Так, це я, —  відповіла, киваючи вже до Степана, що лежить на ложі.

— Я вдома, кохана? Що..що зі мною? — намагається підвестися, але легкий дотик “Діниної” руки зупиняє його. Делів не розуміє, що той питає, вона відповідає йому своєю мовою, намагаючись повторити ім'я, що почула.

— Я Діна, — здається він вірить їй. Вона відчуває, як його руки хапають її. Він хоче бути ближчим до неї, він хоче її…а вона не заперечує. Піддається. 

###

Тото нервово ходить біля хижі. Скільки пройшло часу, година? Дві..три…здається час перетворився на вічність. Він більше не може чекати, повертається, щоб зайти, але зустрічається погляд Делів, яка виходить йому назустріч.

— Цього разу все вийде, Тото. 

Тото здається видихає. Ніби радіє, що все вже позаду. Тож нехай…нехай нарешті все буде так, як каже Делів.

— А що білошкірий?

— Білошкірий буде жити, жар спав і він заснув. 

###