63. Ніхто з них не повернувся...

Діна несміливо заглядала у вікно раз за разом. Руки тремтіли, видаючи її хвилювання. Але їй треба було про це з кимось поговорити, бо інакше вона збожеволіє. Так, більше не може тривати…вона так більше не може. Розриватися між соромом та бажанням, між провиною та лавиною, що дедалі сильніше поглинала її. І ось Віка вже біля її дому…сестра її чоловіка. Близька людина її коханого! Вона кохає Степана…досі кохає, але вона більше не може мучити себе, сина, рідних. Варто у всьому зізнатися… і якщо її засудять, то так тому й бути. Але терпіти це вона більше не може, носити в собі все це більше немає сил. 

– Діночко, привіт. Як ти? – радісно обійняла її Віка, коли зайшла в дім, – Виглядаєш значно краще ніж тоді, коли я бачила тебе востаннє.

– Так…намагаюся, заради синочка та батьків, – стримано всміхнулася Діна у відповідь, запрошуючи випити чаю. 

Розмова потекла сама собою. Віка завжди була відкритою і вміла знайти потрібні слова. Діна й сама не помітила, як час від часу посміхалася. Але найголовніше питання все ще залишалося без відповіді, тож вона, вдихнувши на повні груди, зрештою сказала:

— Слухай, Віко…ем…тут таке питання, — несміливо почала говорити Діна, нервово перебираючи пальці. Було видно, що вона хвилювалась і відчувала незручність, — Ну…Артур він який?...Ну, тобто у стосунках, — запитала, ледь вичавивши це з себе й одразу ж винно опустивши очі.

— Діно, — легко всміхнулася Віка, намагаючись відшукати погляд подруги, — Тобі що, подобається Артур? — здивовано запитала. — Ти що, любиш його? 

Діна одразу ж заперечно замахала головою. Стид і сором перед сестрою покійного чоловіка накрили її з головою. Вона відчувала себе загненою у глухий кут, з якого не бачила виходу. 

— Діно, люба, не бійся мене, — взяла її тремтячу руку Віка, — Я зовсім не засуджую тебе, ні. То ти любиш його? — знову запитала, намагаючись прочитати в її очах відповідь.

— Ні, — швидко сказала Діна, — Тобто я не знаю, я…я так заплуталась. Так заплуталася. Я кожного дня думаю про Степана,— говорила Діна, а сльози самі бігли по її обличчю, — Кожен божий день я думаю про нього, про нас, про майбутнє, яке могло бути між нами…

— Ох, люба, — сумно зітхнула Віка, хапаючи її сльози долонями.

— Я ні в чому не певна, та знаю лиш одне. Я ніколи й нікого не полюблю так сильно, як я любила і люблю твого брата. Для мене Степан…він назавжди в мені, ось тут — говорила, прикладаючи долоню до грудей, — Розумієш? Я багато плакала через нього і далі плачу, навіть коли його вже немає, все одно плачу через нього. — говорила, та слова давалися їй важко. Кожне з них, наче гостре лезо, завдавало їй свіжих ран, знову і знову, — Але Артур м'який. Він любить мого сина і наче й до мене не байдужий. Я не знаю, що мені робити, розумієш? Я знаю, що вже ніколи не буду такою щасливою як зі Степаном. І я не знаю, чи зможу пробачити собі, якщо так вчиню з ним. Він би не пробачив мені…не пробачив мені, — сумно похитала головою Діна, перебираючи тремтячими пальцями. Їй боліло. Дуже сильно боліло. Нестерпно, нестримно, просто до глибини душі. 

— Все, що я можу тобі сказати, Діно, це те, що і я й немало плакала через Артура. Він, як і мій брат тобі, завдав мені чимало болю. Та все ж він був моїм першим коханням. Я і досі, як бачу його, інколи відчуваю всередині дивне тріпотіння. Але якби у мене був вибір між Гнатом та Артуром, я би без вагання обрала Гната. Бо він моє справжнє кохання. Глибоке, те яке на все життя. 

— І я так само б ніколи не зрадила Степана…, — винно опустила очі Діна.

— Так, але його вже немає, а ти є. Твоє життя триває. Якщо тобі легко з Артуром і він тобі близький до душі, то чому ні? Хіба мій брат не бажав би тобі щастя? 

— Твій брат ніколи б не відпустив мене. Навіть після своєї смерті він все ще не відпускає мене…

Їх розмова текла і текла, а разом і сльози Діни. Сльози, немов краплі дощу, стікали по її обличчю, не даючи втихомирити біль, який заповнював її серце. Вона відчувала, що поступово зникає в глибокій ямі почуттів, з якої неможливо вибратися. А там, у темряві за дверима, причаївся Артур. Мабуть, йому не варто слухати чужі розмови, але він випадково почув своє ім'я з вуст Діни й не стримався. Так мовчки й стояв за дверима і слухав. Він чув кожне слово. Чув, як Діна розповідала про своє кохання до Степана, про біль, про те, що вона не може любити знову, що її серце належить лише йому. І все це пробивало його наскрізь. Він знав, що не може бути частиною її життя таким, яким хотів. Вона все ще була прив’язана до того, хто пішов.. Там, у кухні,  розмовляли дві жінки, яких він любив. Одну колись, іншу зараз – і жодна з них не любила його.

Пекучі сльози самі бігли по обличчі, залишаючи солоні сліди, які не було кому стерти. Сльози, здавалося, проникали під шкіру і висихали на гарячому пораненому серці, залишаючи після себе лиш присмак гіркоти. Від цього боліло, пекло вогнем. 

Але водночас і радів за Степана. Намагався ніколи не заздрити йому і його щастю. Радів, що в друга було ось таке сильне кохання. Те, яке почалося з першого погляду і не закінчилося навіть після останнього подиху. Артур вирішив далі не катувати себе. “Будь мужнім, зберися!” — скомандував собі, відлипаючи від стіни. Однією рукою розтер травмовану ногу, що знову боліла. Пішов геть... Відчував себе псиною. Присоромленим псом, вигнаним з рідного подвір’я. Йому нічого не залишалася, окрім як підтиснути хвоста й втікати. Але як втекти від самого себе? Від почуттів, що зародилися несподівано? Від почуття провини й болі?
Не мав ані найменшого уявлення.

Повернувся у свою квартиру..порожню.. точно таку ж, як і її господар. Справді, чого він чекав? Про що взагалі він думав! Не міг більше… просто хотілося здатися, зникнути кудись, розчинитися у цій самотності та порожнечі. Непорушна стіна тримала його тіло, але душа розсипалася на дрібні атоми. Наче вона була скляна і щойно розбилася. Її гострі уламки роздирали всю середину… хотілося плакати. Дістав з шухляди роздруковані світлини. Мама тут завжди молода, завжди красива. Останнє її фото колись знищила Тамара. Але, як виявилося, у його батька були ще світлини з мамою. Може його батько таки колись любив її….хто зна? Бо немає ані її, ані тата. Провівши пальцями по світлині, Артур намагався ввібрати в себе її риси, посмішку, очі…