62.2 Поступитися

Заплющив очі. Намагався знову уявляти рідний дім. Ось він бере Діну за руку, обережно торкається її обличчя кінчиками пальців. Вона прокидається, але замість того, щоб обійняти його – відпихає. Закриваючи носа втікає, гидуючи ним. Він відчуває, як все тіло тремтить, як тваринний страх накочує на нього. З жахом прокидається. Глибокий вдих…і він згадує, що так смердить. Це ВІН смердить. Зривається, бере довгий спис Тото й приставляє йому до грудей. 

— Або ти зараз ведеш мене змити це все, або я тебе вб'ю, — шепоче грізно, коли воїн розплющує очі. В його очах Степан не бачить страху, лише зловтіху й і відчуття зверхності.

— ґов віз ме, Степан*, — чує він позаду голос Делів, — ай нов вот ю вонт, ю нід вотер*, — всміхається. Ця дівчина наче спокійна.  Але її посмішка теж не віщує добра. Видно, що не вірить Степанові, але може даремно? Бо чоловік дійсно на межі. 

( ґов віз ме, Степан* - ходімо зі мною, ай нов вот ю вонт, ю нід вотер* - я знаю, що ти хочеш! Тобі треба воду.)

Небо посіріло, обіцяючи світанок.  Ранок  скоро принесе палюче сонце. А сонце означало новий день, і нову надію. Надію на те, що він залишить це місце і не стане дикуном.

Степан йде позаду спостерігаючи за парою Тото та Делів. Не може збагнути - навіщо в їхніх стосунках третій? Навіщо він Делів? Навіщо він взагалі тут?!

Шум води приємно лоскоче його вуха. Вода тут має специфічний колір, але це його не зупиняє. Він кулею мчить під її потоки, але міцна рука Тото зупиняє його. 

— Делів зробить це, — каже Тото і бере його за руку і вводить у воду. Її тонкі пальці змивають з нього неприємний бруд, поки Тото чекає своєї черги, спостерігаючи за ними. Що робиться в голові цього дикуна Степану було не відомо, але він знає, що йому це не подобається. Нарешті тіло стало справді чистим. І тепер вже Степан спостерігає за тим, як Делів змиває Тото. Юнак слідкує за її рухами, пригортаючи до себе. Степан лише фиркає і відвертається. Йому не подобається ця компанія. 

— Донт дрінк зіс вотер*, — заявляє Делів, коли Степан набрав воду в долоню і підніс до вуст, — Ю хев свім, бат нот дрінк. Тіс*, — пояснює дикунка, показуючи на зуби. Ймовірно в воді чимало фтору, судячи з неприродного коричневого кольору. 

( Донт дрінк зіс вотер*, - не пий цю воду,  Ю хев свім, бат нот дрінк. Тіс* - ти можеш плавати, але не пити. Зуби!)

Степан важко зітхає, спостерігаючи як вода стікає крізь пальці. Вдома можна буде вдосталь напитися, намитися, але він поки не вдома…

— Делів, — звертається до неї Степан, обережно беручи за руку, — Покажи де ти знайшла мене, будь ласка, — просить, намагаючись повторити ту ж  саму фразу англійською. Тото з Делів переглядаються і починають говорити щось своєю мовою.

 — Білошкірий хоче подивитися на місце де я знайшла його,  — пояснює Делів Тото.

 — Білошкірий хоче втекти звідси, Делів. 

— Поки він не виконає того, що повинен, він звідси не вибереться, Тото. 

 — Чому саме він? — зціплюючи зуби питає дикун. 

 — А чому саме я, Тото? Чому з усього нашого табору лише в мене немає дітей? Ти найкращий воїн, і я певна, що станеш новим вождем, але ти не можеш мені дати те, чого хочу я. А він може…

Тото до побіління стискає кулаки, фиркає, але помахом руки запрошує Степана йти за ним.

 — Все одно він там нічого не знайде, — сміється дикунка.

 — А ти…ти знайдеш в ньому те, що потрібно тобі, Делів? - зупиняється Тото і суворо дивиться на свою дружину.

 — Я певна, що все вийде, Тото.

Степан, як завжди, розуміє що говорять про нього, але що не знає. Ця безпомічність дратує його, виводить зі себе, але вибору однаково має.

 — Тоді скажи йому, що приведеш його туди, якщо він буде з тобою, як твій чоловік.

Делів посміхнулася, бо знала, що чоловік завжди був на її боці. Вона це добре розуміла. 

 — Ай хелп ю, іф ю хелп мі, Степан. Ю маст бе віз ме ес май хазбенд, — слова дикунки обпекли Степана гірше, ніж  палюче сонце. Делів не була страшною чи не привабливою, навпаки – вона була красивою, і це лякало чоловіка ще більше. Він ніколи не думав, що його лякатиме близькість із жінкою. Він не хотів жити з почуттям зради…не хотів зраджувати. Але тут, в Африці, все було інакше. Інші традиції, інші закони і за цими законами Делів була його дружиною, от тільки  Степан залишався собою.

(Ай хелп ю, іф ю хелп мі, Степан. Ю маст бе віз ме ес май хазбенд, - я допоможу тобі, якщо ти допоможеш мені. Ти повен бути зі мною як мій чоловік)

 — Та добре..добре!  — гаркнув Степан. Поправді він сподівався знайти там якусь рацію, чи хоча б передавач, щоб сповістити про себе і звалити звідси до того, як доведеться виконувати те, що обіцяв. 

Здається Делів залишилася задоволеною, а от в душі Степана оселився важкий камінь заліг. Він жив надією, що таки вибереться звідси, і дуже швидко. Але тому не судилося збутися, бо прийшовши до місця трощі вертольота, він зрозумів чому Делів була такою самовпевненою. Там усе згоріло…були лише уламки, в яких не було нічого корисного. Дивлячись на то все, він впав на коліна…його душа горіла…серце стискалося відчаєм, а той змушував плакати. 

“Кохана, я повернуся…повернуся до тебе…обіцяю…обіцяю” - шепотів все тихіше і тихіше, поки не впав у забуття.

###

— Нагадай мені, Делів, чого я маю вдруге тягнути цього кабана на собі? — дратувався Тото, суворо дивлячись на свою дружину.

— Тому що він знепритомнів, — знизала плечима дівчина, — І взагалі, ти ж його сурикатом називаєш, — хихикнула. 

— Сурикатом, бо в нього розуму як в тушканчика, але важить він як антилопа гну…ще одна тупа тварина, щоб її, — аж вискалив зуби Тото, намагаючись звалити чоловіка на себе. 

— Тото, не прибіднюй своєї сили, — всміхнулася Делів, оглядаючи Степанове обличчя, що безсило звисало. Пальцями відкрила йому рота, потім оглянула білки очей, — Схоже, у нього жовта лихоманка, — констатувала.