62.1 Очищуюючі традиції)

 Єдина гарна річ, яка була в Африці – це захід сонця. Воно тут було таким великим, червоним, майже багряним. Коли воно опускалося за горизонт, Степану кожен раз здавалося, що завтра настане новий день. Той, в якому він прокинеться собою. Чистим, без липких мух на обличчі, без шуму у вухах та бурчання у животі. Сходить у нормальну вбиральню, а на дворі буде нормальна температура повітря. Не підставлятиме глиняні мисчини, щоб зібрати сечу корів, якою жінки племені “стерилізують” посуд. Він просто сяде на звичний диван у своєму домі й дивитиметься на свою дружину. Спостерігатиме за нею, як зазвичай. Як хижий лев, що спостерігає за своєю жертвою. Милуватиметься її рухами, сміхом, обличчям. Його думи сполохав несподіваний дотик до плечей, від якого Степан аж сіпнувся.

— Скоро сховаєшся у свою нірку, тупий сурикате, — всміхнувся Тото, який повторив його же, типу дружній жест, — Але спершу повечеряй. 

Степан неохоче підвівся, дивлячись на Тото з ненавистю. Чого цей темношкірий пацан розпускає до нього свої граблі? Що він собі думає, що вони друзі? З огидою сплюнув, але все ж рушив за новим “товаришем”.

У цьому племені з’їдалося абсолютно все: від копит та рогів до кишок. Причому поділ м'яса теж  залежав, так би мовити, від статусу. Чим вища особа в племені, тим кращу їжу вона їстиме. Тото “люб'язно“ простяг Степану причандали антилопи, і робив це з таким виглядом, що знущання зі Степана було очевидним.. 

— Твій чоловік такий люб'язний до мене, Делів, — випалив Степан приймаючи їжу, — Бат ай синк, ітс нід хім*, — додав англійською, демонстративно відкушуючи шматок м'ясця. Було видно, що ця фраза явно розсмішила Делів і розізлила Тото. Бо парубок, як озвірілий, дивився на білошкірого, лице нервово смикалося від злості.

(Бат ай синк ітс нід хім* - але я думаю, що це краще їсти йому)

— Не злися, Тото, — усміхалася сама до себе Делів, при цьому погладжуючи Тото по довгих заплетених косах, — Хіба ти забув, коханий, який сьогодні день місяця? — хитро запитала, киваючи на тушу верблюда, що чекала своєї черги на запікання, — Думаю, Степану не сподобається наша традиція очищення, — хихикнула дівчина. 

Тото лише всміхнувся і дивно витріщився на Степана. Все це дратувало його настільки, що кусок до горла не ліз. Про те, що це яйця імпали Степан старався не думати. А далі він взагалі пошкодував, що їв! Бо те, що він побачив взагалі в голові не вкладалося. І якби ж то тільки в голові! 

Кожен воїн обирав собі, так би мовити, пару з іншого воїна і потім вони дружньо обмазувалися верблюжим лайном. Причому робили то з великим ентузіазмом і навіть задоволенням! Від ніг до голови. На жаль, лайна цього було багато, наче цілий місяць навмисно збирали саме для цього. В тому, що і йому перепаде така “честь”, чоловік не сумнівався. Як і в тому, що в пару собі його обере саме Тото. Степан, звісно, був не проти намазати лайном Тото, але щоб його?! О ні! Але хіба ж його хтось питав. Відчув, як чимала пригорща прилетіла прямо по плечах. Тепле, гидке і смердюче верблюже лайно загрожувало випорожнити й чоловічий шлунок. Єдине, що залишалося Степану Морозному – це міцніше стулити губи й очі, щоб не відчувати смаку лайна. Одначе саме шматком гімна він себе і почував всі останні тижні тут. 

Неприємна, напівгуста маса щедро розтікалася по тілу, не залишаючи й клаптика чистої шкіри. Було помітно, що Тото робив це з особливим завзяттям і навіть насолодою. Степану просто хотілося просто придушити його, але все, на що він спромігся - це обмазати дикуна у відповідь. 

— Ти тупий сурикат білошкірий, тобі не зрозуміти глибини наших традицій, — шепотів Тото, коли настала черга Степана “очищати”. 

У Степана ж аж обличчя сіпалося від гидкої та абсурдної ситуації. Мало того, що він торкається іншого чоловіка, так ще й повинен “очистити” останнього за допомогою лайна! Абсурд! 

— Мені твої закони й традиції глибоко далеко, — шепотів Степан наче розуміючи Тото, — Прямо там, звідки вилізло ось це, — додав, зачерпуючи нову порцію, — я виберуся звідси…за будь-яку ціну, — проговорив вже до себе.

Найстрашніше те, що в цьому стані  треба було ще й переночувати, щоб “переробний матеріал”, так би мовити, всотався й очистив не лише тіло, а й внутрішній світ. Вибору в Степана не було, бо сам він податися в джунглі не міг, адже дороги до водоспаду не знав, а душу тут точно не було. 

Отак лежачи в лайні, у прямому сенсі цього слова, він знову думав. Майже впадав у відчай. Усе тіло смерділо так, що хотілося шкребком зняти зі себе шкіру. Хотілося додому. Нестерпно хотілося у свою ванну. Просто стати під потік приємної прохолодної води і митися.. митися…митися. Мимоволі пригадував війну в Україні. Бував такий період і тоді, що міг не митися по два тижні. Коли трилітрова фляга слугувала єдиним джерелом води на п'ятдесят осіб. Коли ноги ставили бетонними від кількості болота, але Африка…Африка…беззаперечно була найогиднішим і найважчим відрізком його життя.