62.1 Очищуюючі традиції)

 Єдина гарна річ, яка була в Африці це захід сонця. Воно тут було таким великим, наче червоним, майже багряне. Коли воно опускалося за горизонт, Степану кожен раз здавалося, що завтра настане новий день. Той, в якому він прокинеться собою. Помитим, без липких мух на обличчі, без шуму у вухах та бурчання у животі. Сходить у нормальну вбиральню, а на дворі буде нормальна температура повітря. Не підставлятиме глиняні мисчини, щоб зібрати сечу корів, якою потім жінки племені “стерилізують” посуд. Він просто сяде на звичний диван у своєму домі й дивитиметься на свою дружину. Спостерігатиме за нею, як зазвичай. Як хижий лев, що спостерігає за своєю жертвою. Милуватиметься її рухами, сміхом, обличчям. Його думи сполохав несподіваний дотик до плечей. Степан аж сіпнувся.

— Скоро сховаєшся у свою нірку, тупий сурикат, — всміхнувся Тото, що повторив його же типу дружній жест, — Але спершу повечеряй. 

Степан неохоче звівся, дивлячись на Тото ненависним поглядом. Чого це ось цей темношкірий пацан розпускає до нього свої граблі? Він що собі думає, що вони друзі? З огидою сплюнув, але таки рушив за новим “товаришем”.

У цьому племені з’їдалося абсолютно все. Починаючи від копит та рогів закінчуючи кишками. Причому поділ м'яса теж  залежав, так би мовити, від статусу. Чим вища особа в племені, тим кращу їжу вона їстиме. Тото “люб'язно“ простяг Степану причандали антилопи, при чому робив це з таким виглядом…ну явно знущався зі Степана. 

— Твій чоловік такий люб'язний до мене, Делів, — випалив Степан приймаючи їжу, — Бат ай синк, ітс нід хім*, — додав англійською, демонстративно відкушуючи шматок м'ясця. Було видно, що така фраза явно розсмішила Делів, і розізлила Тото. Бо парубок як озвірілий дивився на білошкірого, аж лице нервово смикалося від злості.

(Бат ай синк ітс нід хім* - але я думаю це краще їсти йому)

— Не злися, Тото, — усміхалася вже наче сама до себе Делів, при цьому погладжуючи Тото по довгих заплетених косах, — Хіба ти забув, коханий, який сьогодні день місяця? — питала мовчки киваючи на тушу верблюда, що чекав своєї черги на запікання, — Думаю Степану не сподобається наша традиція очищення, — хихикнула дівчина. Тото лиш всміхнувся і якось дивно витріщився на Степана. 

Це все дратувало Степана, настільки, що кусок до горла не ліз. Про те, що це яйця імпали Степан старався не думати. А далі він взагалі пошкодував, що їв, бо те, що він побачив на голову не налазило. І якби ж то тільки на голову! 

Кожен воїн обирав собі, так би мовити, пару з іншого воїна і потім вони дружньо обмазувалися верблюжим гімном. Причому робили то з великим ентузіазмом і навіть задоволенням! Прямо з ніг до голови. На жаль лайна цього було багато, наче цілий місяць навмисно збирали саме для цього, тож в тому, що і йому перепаде така “цінна” частка чоловік не сумнівався. Як і в тому, що в пару собі його обере саме Тото. Степан звісно був не проти намазати цим Тото, але щоб його?! О ні! Але хіба ж його хтось питав. Відчув як чимала пригорща прилетіла прямо по плечах. Тепле, але вкрай гидке і смердюче верблюже випорожнення грозилося випорожнити й чоловічий шлунок. Єдине, що залишалося Степану Морозному, це міцніше стулити губи й очі, щоб не відчувати смак лайна ще й всередині. Одначе, саме шматком гімна він себе і почував тут. 

Неприємна напівгуста маса щедро розтікалася по тілу, не залишаючи й шматочка чистої шкіри. Було помітно, що Тото робив це з особливим завзяттям і навіть насолодою. Степану просто хотілося того придушити, але все що він міг це лиш обмазати дикуна у відповідь. 

— Ти тупий сурикат, білошкірий, тобі не зрозуміти глибини наших традицій, — шепотів Тото, коли настала черга Степана “очищати”. 

У Степана ж аж обличчя сіпалося від гидкої та недолугої ситуації. Мало того, що він торкається іншого чоловіка, так ще й робить це, щоб “очистити” останнього за допомогою лайна! Абсурд! 

— Мені твої закони й традиції глибоко далеко, — шепотів Степан наче розуміючи Тото, — Прямо там, звідки вилізло ось це, — додав зачерпуючи нову порцію, — Я виберуся звідси…за будь-яку ціну, — говорив вже до себе.

Найстрашніше те, що так треба було ще й переночувати, щоб переробний матеріал, так би мовити, всотався й очистив не лише тіло, а й внутрішність. Вибору в Степана не було, бо сам він в джунглі не міг податися, адже дороги до водоспаду не знав, а душу тут точно не було. 

Отак, лежати в лайні, в прямому значенні цього слова, він знову думав. Майже впадав у відчай. Все тіло смерділо і хотілося шкребком зняти зі себе шкіру. Хотілося додому. Нестерпно хотілося у свою ванну. Просто стати під потік приємної прохолодної води і митися.. митися…митися. Мимоволі пригадував події війни в Україні. Бував такий період і тоді, що міг не митися по два тижні. Коли трилітрова фляга була єдиним джерелом води на п'ятдесят осіб. Коли ноги ставили бетонними й важкими від кількості болота, але Африка…Африка…беззаперечно була найогиднішим і найважчим відрізком його життя. 

###