61. Полювання на антилопу

Тото тихо зайшов в хижу, де спав білошкірий. Розглядав його так, як зазвичай розглядав свої трофеї. Прискіпливо вивчав руки, ноги, голову, принюхувався. І що тільки Делів знайшла у цьому чужинцю? Можливо варто перевірити чи є в цього чоловіка хоч щось з того, заради чого Делів так змагається? Скривився, але таки не став перевіряти. Лише важко дихав, як скажений буйвіл, для якого цей білий був наче шмат червоної тканини. Усміхнувся, коли білошкірий налякано підірвався з ліжка прокинувшись, вони ледь не зіткнулися лобами. 

— Маасаї не сплять так довго як ти. Це сором, — сказав Тото, хоча знав – цей Степан і так його не розуміє.

Степан же останні кілька тижнів мріяв прокидатися зовсім не так. Мріяв бачити над собою обличчя дружини і вже точно не мордяку цього божевільного дикуна. Одні вилуплені очі чого варті. Здавалося Степану, що цей Тото плекає до нього звірячу ненависть, але й цей дикунський хлопчак теж зовсім не сподобався йому. Не подобався так, як і його дружина. І що він взагалі йому там сказав? Напевно щось про те, що довго спав, припустив Степан. І спатиме, бо це єдина річ, яка йому тут подобається, спати! Бо у снах він був вдома, в Україні. Над ним схилялася Діна. Її голубі очі, як саме небо, заспокоювали його, а не ось це все! 

— Кам віз мі*, — несподівано заявив Тото, і тепер вже Степан випучив очі. Цей Тото теж, виходить, знає англійську, хоча дивлячись на нього не міг і подумати,  — Ю синк айм ступит?* — наче прочитав Степанові думки Тото, – Айм нот*, – додав із самовдоволеною усмішкою, і далі забелькотів уже своєю мовою:

(кам віз мі* - ходімо зі мною, Ю синк айм ступит?* - ти думаєш я тупий? айм нот* - я не тупий)

— Я син вождя маасаї. Я не вчився у школі, як моя Делів, але я вчився у неї, білошкірий ти сурикат.

Обоє вийшли надвір, сонце невблаганно пекло. Степан думав, що ще кілька місяців і він сам стане темношкірим від сонця та пилу. 

— Я вважаю тебе дурним, вибач друже, нічого не можу з собою вдіяти, — розвів руками Степан, швидше говорячи сам до себе, бо цей його темношкірий «товариш» не розумів української, — Бо тільки дурний може спостерігати за тим, як його дружина заграє з іншим, і нічого з цим не робити.

Тото мовчки крокував трохи попереду, слухав уважно наче розумів його, але Степан знав – цей темношкірий не розуміє ні слова, це факт!

— Гордість маасаї – це велика сім'я. Усі мої побратими мають по кілька дружин і з десяток дітей, я ж маю одну дружину і жодного нащадка. Єдина річ, яка тримає мене у статусі - це мої трофеї. Мені залишилося вбити тільки лева, щоб стати гідним наступником та новим старійшиною. 

— Матінко рідна, що ж ти там собі белькочеш під носа, – важко зітхнув Степан йдучи за Тото, — Щоб ти не говорив, а я завжди вважатиму тебе тупим, Тото. Бо втямити, як можна ділити свою жінку з кимось ще я не можу. Я розумію традиції…та до одного місця такі традиції! Вірність завжди стоятиме вище! 

— У нас з тобою різні погляди на любов, — заговорив своєю мовою Тото, коли Степан закінчив, — Я зроблю для Делів усе, що вона попросить і мені байдуже, хочеш ти цього чи ні. Для мене важливо те, чого хоче вона. А вона хоче тебе. 

Тото зупинився біля якогось дерева. Дістав мечете, зробив глибоку насічку, а потім заглибив у неї вістря своєї палиці. Степану стало цікаво і він вирішив торкнутися, але Тото різко зупинив його, помахавши пальцем перед носом, як  малій дитині.

— Це дерево маріджой. Ітс денжерос!* — пояснював  то своєю, то англійською, — Це отрута!  Вона гарантує, що звір, якого я вбиватиму, точно помре Це дуже небезпечна отрута.

(Ітс дейжерос* - це небезпечно!) 

— Зрозумів! – відступив Степан, здіймаючи руки, — Не чіпати, бо інакше того, відкину ноги, що ж тут незрозумілого? Виявляється не такий ти вже і тупий, Тото, —  поплескав його по плечі. Тото невдоволено вилупив очі, дихаючи люттю, на що Степан переможено здійняв руки до гори й сказав — Визнаю, цей жест був зайвим, цього разу тупо вчинив я.

— Тупий сурикат, — лиш фиркнув собі під носа Тото, а Степан, який чув цю фразу доволі часто, намагався її запам'ятати. Якщо вона так часто звучить, значить важлива? Ну є в цьому логіка…чи ні? Та Бог його знає!

Коли вони вийшли на рівнину, Степан побачив антилоп. Він все ще не міг звикнути до місцевого колориту. Антилопи здавалися цілком миролюбними тваринами. Можливо сьогодні він нарешті поїсть м’яса? Хоча готували його тут дивно: м’ясо або пекли на вогні, або жерли так…сирим. А як же варка? Від цих думок ж в животі у Степана забурчало…так хотілося нормальної їжі. 

— Імпала! – сказав, вказуючи вісрям на тварин.

— Ага…кажу ж тобі, що ти тупий Тото, бо це антилопи, – хмикнув Степан. Лише придивившись, на п'ятій точці цих імпал помітив, як стверджував Тото, знак схожий на букву М, як у Макдональдсі. Схоже, у нього якісь нездорові асоціації, та він просто хоче здорової їжі! Хоча їжу з маку важко назвати здоровою, але це точно краще і корисніше, ніж сире м’ясо. Треба буде перевіритися на наявність глистів, коли втече звідси, — подумки нотував собі Степан,-- І, на всяк випадок, ще й голову. Не встиг він усе обдумати, як Тото підкрався до зграї й вправно метнув списа в антилопу. Та відчайдушно заричала і повалилася додолу, змушуючи решту зграї кинутися навтьоки. 

— Тупий, але швидкий…мушу це визнати, Тото, – буркнув Степан складаючи руки на грудях. За кілька хвилин Тото приніс на плечах імпалу і відразу ж передав Степану вбиту тварину, змусивши того спробувати підняти. У Степана аж руки опустилися – вага туші точно не менше 50 - 60 кілограмів.

— Ти не тільки тупий сурикат, білошкірий, а ще й слабак, — усміхався собі під носа Тото, забираючи тушу назад і звалюючи собі її на плечі, — Ходімо, Делів зробить тобі з цього новий одяг, а то я скоро побачу те, що ти так старанно ховаєш від неї, – засміявся Тото.

Степан лише закочував очі  і міг тільки здогадуватися, про що ж зараз лепече цей темношкірий. Було схоже на те, що цей Тото кепкує з нього. Ні, ну це вже занадто! Таке дозволено лише Артурові! Цей же дурний дикун його другом ніколи не стане! Але Степан навіть не здогадувався, що його чекає далі.