59. Теплий чоловік

   У житті Діни не було жодного теплого вечора, відколи вона втратила Степана. Нестерпний холод роздирав її душу та серце, змушуючи раз за разом здригатися. А тим паче тепер, восени, їй було дуже холодно – і тілом, і душею і серцем. Тому вона сиділа за горнятком гарячого чаю, гріючи об нього руки. Чай був приготований теплою, на її думку, людиною, - Артуром. Діна сиділа за столом навпроти нього, вдивляючись у його обличчя. Жінка відчайдушно намагалася знайти в цьому чоловікові бодай якусь схожість зі Степаном. Дивилася прискіпливо, наче шукаючи ниточку, потягнувши за яку, вдалося б витягти себе з того провалля, в яке вона впала. Але ці чоловіки були занадто різними. І зовні, і всередині. Це не робило когось з них кращим чи гіршим, просто вони були різними. Артур Мищенко не був Степаном Морозним, а відтак не був її чоловіком. Артур був світловолосим, Степан мав чорне, мов смола, волосся. В очах Артура завжди відображалося сонце, в очах її чоловіка панувала крига. Артур був спокійний, Степан — дратівливий. Морозний хоч і часто закривав перед нею свою душу, та серце – ніколи! Діна знала — вона була першим і останнім коханням свого чоловіка. І так було би завжди – і з його боку, і з її теж…

— Артуре, як ти зумів пережити втрати коханих тобі людей? — несподівано запитала, вириваючись зі своїх думок.

Теплий чоловік навпроти лише стис губи. Діні здалося, що від її запитання на мить, в очах чоловіка з'явилися крижинки – відчай та самотність. 

— Ніяк, — ледь усміхнувся Артур, — Я не прожив їх. Знаєш… я проживаю їх знову день за днем…знову і знову. Часто прокручую у своїй голові ті миті, коли я залишився сам. Слова Віри, сказані в день нашої розлуки, все ще кричать в моїй голові…І як би я не старався викинути їх і не згадувати, вони кричать голосніше за мене. 

— Не хочеш поділитися? — обережно запитала Діна, ніжно торкаючись чоловічої долоні. Артур відчувши її дотик, глянув їй в очі. Він не прийняв її руку, але й не відштовхнув. Діна чітко зрозуміла: якщо вона хоче щось спробувати з чоловіком навпроти, то повинна діяти сама. Артур більше ніколи не наважиться зробити перший крок, тим паче до неї. Їй навіть здалося, що провина і сором в очах цього чоловіка ще сильніша за її.  

— Ні, —  зрештою забрав руку чоловік, — Вибач…це надто особисте і…

— Ти все ще кохаєш її, так? — запитала Діна, хоча відповідь вона і так знала…бачила…

— А ти? Ти все ще кохаєш Степана? — замість відповіді натомість поставив зустрічне питання Артур. Він теж знав відповідь. Здавалося, що він вже прийняв той факт, що його ніхто не кохатиме. 

— Все ще кохаю. І кохатиму завжди, — впевнено заявила Діна, — Кохання до людини не помирає разом із нею. Але я не можу і не хочу жити самотньо до кінця життя. Я не можу більше, як ти, щодня прокручувати у своїй голові цю втрату. Якщо я робитиму це, то збожеволію. 

— Не уявляю тебе божевільною, — пожартував Артур, усміхаючись кутиком рота. Разом з ним усміхнулася і Діна.

— Чому ж? — кумедно нахилила голову Діна, — Уяви собі: дивна жіночка, з розтріпаним волоссям, одягнена абияк, з мутними очима, — говорила, простягаючи до Артура руки, як мацаки монстра, — Ну що, моторошно? — розсміялася.

— Думаю, твій тато не допустив би такого, та і ти сама б. Бо є ще одна людина, заради якої ти триматимешся. Це твій син, ваш зі Степаном син…

— Згодна. Ну а ти? Заради кого тримаєшся ти? — запитання Діни було дуже рішучим, навіть моторошним. Артур відчув, як піт цівкою побіг спиною. Може це через гарячий чай…чи гарячий погляд жінки навпроти. Можна сказати абищо, збрехати або ж визнати очевидне…

— А я… — глитнув, — Мабуть, заради двох людей, — пауза, — Заради тебе й Алена. 

— У моїй душі поселився сильний страх, Артуре. Я не в змозі його здолати. Я боюся втрати ще й тебе. Я боюся, що в один день ти підеш..як Степанчик, і більше ніколи не повернешся. Тому будь, благаю…просто будь. Хоча б як друг чи помічник.. Але не йди…

“Будь..як друг” Ці слова звучали і привабливо і ні водночас. Бо бувши другом для Діни, лише другом, він залишався і другом для Степана. Але, щойно в його серце закрадалося щось більше і Діна дивилася на нього не як подруга, він автоматично ставав ворогом своєму названому братові. Ці два стани руйнували його, вибивали з колії. Він боявся їх, не міг визначитися, не міг прийняти…

— Бути другом дуже не просто, — важко зітхнув. Особливо для жінки, яка подобається. Особливо для жінки, яка дружина іншого, друга, — Але я буду. Якщо в моєму житті немає місця коханню, то для дружби воно точно знайдеться. 

Діна глянула на нього з теплом і легким розчаруванням. Бо вона чекала почути від нього дещо інші слова. Всіляко підштовхувала його нерішучість, але це було марним…Може то й на краще? Артур мовчить про симпатію до неї, і вона теж не готова відкритися перед ним. Вони просто дві загублені людини. Просто двоє друзів, які втратили тих, кого кохали. У них не було права кохати один одного…

###