58. Чоловік Тото і наложник Степан?:))))

Тото прожив усе своє життя серед неконтактного племені* маасаїв. Понад тридцять років тому вони жили по ту сторону гірського масиву Кіліманджаро, ближче до цивілізованих міст. Проте після того, як, цивілізація, як стверджували старійшини, стала руйнувати їхні традиції, частина маасаї відділилася і пішли геть, й стали неконтактним племенем. Тепер по одну сторону їхнього племені були джунглі, а по  іншу гірські маси, і головне - ніяких сторонніх серед них. 

Але якби ж Тото знав, що саме його наречена стане першою, хто порушить це правило!

Делів залишилася жити в первісній спільноті й була на п'ять років молодшою за Тото. Батько Тото став новим вождем для відокремленої спільноти, батько Делів керував маасаями, що зберегли контакт з цивілізацією. Вожді уклали між собою  договір, що їхні діти поберуться задля обміну інформацією та певними матеріальними речами. Тож, коли Тото виповнилося двадцять і він набув статус воїна,  пройшов обряд обрізання та посвяти, їх повінчали. Тото не раз проявляв мужність та витримку. Навіть ім'я Тото в перекладі з їхньої мови означає “бурхливий потік”. Спочатку хлопець хотів сам обрати для себе дружину, але його доля вже була вирішена.. Проте коли Тото побачив Делів, то справді закохався. Вона була дівчиною впертою, красивою і дуже владною. Заради неї Тото відмовився від права мати кілька дружин. І хоча це  вважалося приниженням для воїна маасаї, він був згодним на все, щоби кохана була щасливою. Часто доводилося отримувати смішки від своїх побратимів маасаїв та косі погляди старійшин, однак Тото швидко пригальмував усіх суперників ставши найвеличнішим воїном – почав збирати “золоту п'ятірку”. Однак, попри всі зусилля Тото, Делів усе ж скористалася своїм привілеєм, коли зустріла білошкірого чоловіка. (Взагалі у жінок їх племені такого права не було, тільки у дочок вождів.) І зараз, повернувшись з чергового войовничого походу, Тото кипів від злості на дружину, але ще більше він злився на білошкірого чоловіка, що таки повернувся зі  “світу духів”.

Тото почистив глиняний посуд сухою соломою і прийнявся добувати вогонь, для цього він вдаряв палкою об мачету підставляючи солому.

— Він живий, — почув Тото позаду себе голос Делів. Її руки опустилися йому на плечі, а  голова була гордо піднятою.

— Я бачив, – сухо відповів повертаючись до свого заняття і відвертаючи погляд від красуні.

— Ти можеш взяти сірники, – запропонувала йому дружина, простягаючи руку в якій була маленька коробочка. Проте Тото не прийняв її дару, а продовжував робити своє.

—  У моєму племені так не заведено, – сказав, таки добувши кілька іскор. Скоро солома зайнялася і вогонь став більшим. 

— А в моєму я маю право любити обох вас, — всміхнулася до нього Делів, прибираючи руку з сірниками назад. 

— Я не думав, що він повернеться, інакше б не допоміг тобі.

— А я знала, інакше б не просила тебе допомогти. 

У цьому і була вся Делів. Понад рік тому в джунглях вона знайшла збитий вертоліт. Там майже все згоріло, але трохи далі, майже коло потічка лежав чоловік. Він був без ознак життя, але серце все ще билося. То був непростий час, тривав основний сезон дощів і нести з собою чужинця в закритий табір було доволі ризиковано. Тим паче якщо чужинець цей важкий і йти з ним доведеться довгу дорогу. Та все ж Делів впросила Тото врятувати білошкірому життя. Батько Тото не був у захваті від витівки своєї невістки, але саме Тото впросив його помилувати чужинця. Тоді він таки розраховував, що той помре. І справді, довгі місяці Делів доглядала за цим чоловіком, мила, втирала лікувальні трави, робила все, щоб повернути його з того світу. Бували дні коли білошкірий приходив до себе, проте він не усвідомлював часу та простору навколо себе, знову повертаючись у мандри. І ось, коли Тото вже сподівався на кінець, той повернувся до життя та власного розуму, пригадавши свою історію.

— Що робиш? – запитала Делів, спостерігаючи за спритними рухами свого чоловіка.

— Бульйон імоторія*, — пробурмотів Тото.

— Суп воїнів, — всміхнулася, — Не забудь почастувати ним і Степана, він теж воїн.

Тото пирхнув на таку заяву дружини, ймовірно він не вважав Степана достойним суперником в якості чоловіка, і тим паче воїна. 

*імоторія або суп воїна — їжа маасаїв, що складається з трав'яної настойки коріння, молока та м'ясного бульйону. Маасаї вірять, що в ньому криється воєнна сила.

— Він навіть не обрізаний! – обурився Тото, зриваючись з місця і дивлячись Делів у вічі. Дикий погляд пронизував жінку навпроти, але здавалося, що Делів було байдуже щодо цього. Її право, її чоловік, їхні традиції. Ніхто не міг піти проти цього, навіть син самого вождя.

— Можливо це лише питання часу, Тото. Я ж теж відмовилася від обрізання, але ти не вважав це перепоною, — була впевнена в собі. Не дивилася зверхньо, але точно відчувала свою перевагу. А ще вона хотіла відчути те, чого не відчувала до цього. 

— Я заплатив за тебе п'ятдесят корів, двадцять баранів та шістнадцять шкур диких тварин. Такого не робив ніхто, Делів. А цей білошкірий навіть в джунглях сам не здатний вижити, не те що полювати. 

— А може він здатний на щось інше, Тото? — аж вигнула брови жінка, — У твоїх побратимів уже по п'ятеро дітей, а що дав мені ти?

— Ти могла обрати будь-кого з них…

— Я не хочу бути частиною дому воїна маасаї, який віддасть мене як річ Тото, я хочу обирати…

— Так не заведено у маасаїв…, — несхвально похитав головою її чоловік.

— Так заведено у цілому світі, Тото, – обурилася жінка, але потім несподівано змінила вектор розмови, — Я бачу, що ти здобув ще один трофей, — сказала дикунка, беручи до рук зуб, що висів на шиї Тото — Леопард?

Тото лише зітхнув і подивився на Делів хижим поглядом. Всі в племені найперше помітили це, а його дружина лиш зараз…лиш після того, як помітила білошкірого.

— Залишився всього один, останній трофей, але ти не зможеш здобути його самотужки, і це знають всі Тото, і навіть ти.