56. Сумніви та сором

Мабуть, не варто у свій день народження втікати від гостей, – так думала Діна, коли опинилася на кладовищі. Але вона прийшла до свого чоловіка…точніше, його там навіть не було…лиш кілька його речей… військовий жетон, який вона залишила собі. Ось і все, що залишилося від нього. Їй сказали, що вертоліт, в якому був Степан, згорів вщент, а разом з ним і всі загиблі. Ось так живеш, і в один день від тебе може й сліду не залишитися. Але слід Степана був в її серці, навіть не слід, а він весь там був…а вона притягла туди залишки своїх брудних думок і бажань. Вона зрадила його…

— Ти..ти…мені зачекати на тебе? – несміливо запитав Артур, коли вони дійшли до могили.

— Ні, – відповіла дещо різко, про що одразу ж пошкодувала, — Вибач…просто я хочу побути тільки з ним, розумієш?

Артур нічого не відповів їй, мовчки підтис губи й пошкутильгав до машини. Ага…лише вона і Степан…нікого третього між цими двома. 

Діна прийшла сюди як на сповідь, бо провина перед загиблим чоловіком так згризла її, що навіть дихати було важко. Сиділа, дивилася в його усміхнене обличчя й усміхалася сама. Усміхалася і плакала… 

— Степанчику, я так втомилася…знаєш. Втомилася жити у своїх ілюзіях, де ти повертаєшся, де ти живий. Я обіймаю тебе, цілую…цілую…цілую. Всього цього немає…просто не існує більше. Все, що я можу – поцілувати зараз цей холодний камінь, на якому зображений ти. Але я…я прийшла сказати тобі дещо, — говорила несміливо, слова тремтіли та зривалися, як крихке скло, — Сьогодні я хотіла поцілувати твого друга… Це жахливо, я знаю…знаю, коханий. Та я втомилася вже…дуже втомилася. В моїй душі порожнеча і я не можу вирватися з неї самотужки. Просто не можу. Мені соромно дивитися тобі в очі, та я відчуваю себе в безпеці поруч з Артуром. Мені з ним затишно і легко. Ти вибач мені…я більше не могла носити це в собі. Більше не можу, коханий…більше не можу, – говорила і знову плакала. Ніколи не думала, що прийде в таке місце так швидко. Що буде такою нещасною, такою самотньою.

Діна  часто говорила зі своїм чоловіком, але вона ніколи не говорила з ним про те, що в її думках. Але сьогодні здалася, не витримала. Та легше не стало. Одна частина її свідомості говорила, що Степана вже немає, отже і зради немає… але інша невгамовно кричала про її підлість. Тому сьогодні жінка не витримала. Розповіла все…зізналася. Сьогодні, стоячи лицем до лиця з Артуром, побоялася дивитися тому в очі. Їй дуже хотілося торкнутися його обличчя…їй хотілося його поцілувати. Ось чого їй, насправді, хотілося. І зараз вона йшла від Степана, сподіваючись, що цей чоловік її не залишив, що чекає на неї, попри те, що сказала йому йти.

….

Артур сидів в автівці з опущеною головою. Заплющив очі, знову переживав ту близькість, яку відчував там на мості. Губився у сумнівах, думках, докорах совісті. В його житті не залишилося людей, в яких можна запитати поради, в яких можна знайти розраду. Лише ця жінка, яка була дружиною його друга. Стрепенувся від стуку у скло. 

— Чому ти не поїхав? — усміхнулася до нього Діна.

— Ага, щоб мені твій батько голову відкрутив за те, що залишив тебе, — усміхнувся до неї Артур, — Я тебе забрав зі свята, і я маю тебе туди повернути, — відкривши їй дверцята, відповів чоловік. 

— Що ще мій тато тобі казав? — прилетіло несподіване запитання від Діни. Артур навіть не знав що їй відповісти, тривожно стискаючи кермо, — А знаєш, що він сказав мені? — знову запитала та, вводячи чоловіка у ще більшу паніку.

— Що? — ледве вичавив з себе. 

— Щоб я більше часу проводила з тобою, бо ти один розумієш мене краще за інших! 

О, він би дуже хотів проводити більше часу з Діною, і водночас - ні…бо ж мучився страшенно. Страждав невимовно. Колись він таки не втримається і поцілує її. І що тоді? Він втратить єдиного друга, який залишився... 

— Ти ж знаєш, що я завжди готовий підтримати тебе. 

— Знаю. 

Поверталися мовчки, крадькома переглядалися, але коли погляди випадково зустрічалися, очі відразу ж відводили в бік. Наче два злодії, що вкрали щось чуже.

— Де ви були так довго, донечко? —  у дверях зустрів їх Олексій Несторович. — Всі гості порозходилися, так і не дочекавшись тебе. 

— Вибач тату, та весь цей гамір…він втомив мене..— Дорогенька моя, я не засуджую тебе, аніскілечки, чуєш? – він глянув в очі доньці. — Я хотів як краще, щоб втекла твоя журба, щоб ти знову розцвітала, як квітка Едельвейса. Поговори зі мною, будь ласка.

У відповідь Діна ствердно кивнула, і поринула в обійми батька.

— Донечко, як добре, що ти повернулася. Мені терміново треба піти, а Алена з собою взяти не можу, - почувся голос матері.

— Тоді  поговоримо іншим разом, тату. Гаразд? - неохоче вибралася з обіймів батька Діна.

— Ні…ми не довго, Артур з ним побуде, – несподівано заявив Олексій Несторович, на що Артур аж стрепенувся. — Ти ж не проти, ти ж довіряєш йому? – говорив вже дивлячись на доньку.

— Довіряю.

— Ну от і чудово. Поки в тебе хороший настрій…хочу поговорити, ходімо.

Артур взяв малого на руки. Він обожнював Алена, і якщо зближення з Діною лякало його, то зближення з дитиною повністю вибивало з колії. Почувався ще більшим зрадником і навіть підступником, який вирішив забрати в друга все найдорожче, що той мав.

….

— Ох, донечко, як же давно я не бачив твоєї посмішки. Ти дуже лякала мене, признаюся відверто. 

— Вибач тату…ти знаєш, як я любила свого чоловіка…та і досі люблю.

— Знаю…знаю, – сумно визнав чоловік, походжаючи по кімнаті. — Хочу дещо в тебе запитати. На скільки ти близька з Артуром? 

Діна стрепенулася. Ну от і догралася, якщо вже навіть батько помітив її грішні погляди в бік її друга.

— Тат,…ти..

— Не бійся, квіточко, – поцілував її в скроню батько. — Я просто бачу, що між вами щось відбувається, щось більше, як дружба. Нічого не маю проти Артура. Ти не винна в тому, але от обираєш таких чоловіків…