55. Привести себе до тями

Холодна вода приведе мене до тями, – думав Артур, заходячи у власну порожню квартиру, роздягаючись на ходу. Одразу ж вліз під холодний потік води. Тіло приходило до тями, а от думки ні. В пам'яті періодично випливала то Віра, то Степан…то Діна. Схоже, вода недостатньою холодна, треба крижану. Льодяна вода одразу викликала на тілі безліч сиріт. Треба протриматися хоча б п'ять хвилин…один, два, три, чотири…п'ять. Але від самого себе не втекти. Думки – це не бруд, їх не змити звичайною водою, навіть якщо вона дуже холодна. Брудні думки так легко не вимити, не вигнати так просто. 

Степан би ніколи не пробачив йому, що він сміє думати про Діну. Одна думка про це лякала і змушувала сироти виступати на тілі, як від холодної води. Винен, винен..винен! — як вирок кричало в голові. Винен перед своїм другом, винен перед його дружиною, перед самим собою. 

Думав, що від'їзд послабить ті відчуття, але здається отримав зворотній ефект. Бо сьогодні, зустрівшись з цією жінкою, Артур усвідомив, що вона йому подобається. Від цієї думки знову кинуло в жах…ще трохи холодної води. Не допомагає, геть нічого не допомагає! Поранена нога одразу ж нагадала про себе, занивши нестепним болем. Ледве дійшов до ліжка, в голові туман від болю…і безвихідності. Кепська ситуація…дуже кепська. 

Він не міг дивитися на Діну і не бачити у ній Степана, бо цей чоловік був її відображенням. Діна та Степан були неподільними. В її очах був він, в її розмовах був він, в її спогадах і думках був лише один чоловік — Степан. Здається, колись Артуровий батько мав рацію: його син геть дурний! 

Несподіваний дзвінок змусив Артура підвестися і на кілька хвилин забути про біль. Телефонувала Діна. Та щоб його, за що йому такі тортури? Кілька секунд вагався, але потім таки прийняв дзвінок.

— Привіт…вибач, я…ми якось холодно розпрощалися, — почув її голос. Глитнув, мурахи знову залізли під шкіру.  

— Ні…ні, все гаразд. Як ти, як Ален?

— З нами все добре. Ем…ти ж пам'ятаєш, що в мене завтра день народження? 

Авжеж він пам’ятав. Через те й приїхав, через те й боявся дивитися їй в очі.

— Пам'ятаю, — обмежився короткою відповіддю. 

— Ти прийдеш завтра? Я не маю бажання влаштовувати щось гучне, бо…

— Розумію…

— Але ти приходь, гаразд? 

— Я буду. 

Вимкнув телефон. Розпростерся на ліжку. Зберися! Все буде як раніше…будеш підтримувати її, розмовляти й не більше. Все буде добре, це перейде.

Сів за комп'ютер. Згадав, що Діна мріяла про роуп-джампінг. Вона хотіла стрибнути зі Степаном з мосту, але Степан тоді не наважився. Що ж, можливо цього року їй таки вдасться стрибнути…щоправда, вже самій, але…але Степана в подарунковій обгортці він не зможе їй подарувати…на жаль. Ну і що там ще..квіти, торт зі свічками. 

Нога трохи відійшла, але різко звівшись, він відчув, як її знову звело у судомах. Аж зуби зціпив, і скрутився від болю. Знову туман в голові та …серці. Він буде лиш одним з гостей…просто стоятиме збоку і все. 

###

Дурна жінка. Геть дурна, – думала про себе Діна, один за одним зустрічаючи гостей. Було страшно зізнатися, що найбільше з усіх вона чекала одного чоловіка, що був для неї лише другом. Намагалася бути привітною, але яка там привітність, коли твоє життя в один день розкололося на до та після. Коли кохання всього твого життя раптом не стало, а ти є…але як тобі без нього? Самотньо, сумно…здається, що ти помалу сходиш з розуму…настільки, що задивляєшся на кращого друга свого чоловіка. Похитала головою. Дурні думки це все. Але підвівши поголяд побачила, що цей друг стояв у дверях з букетом та тортом зі свічками. Посміхався…але краще б був серйозним і суворим…можливо, це б відштовхувало від нього, а не навпаки, притягувало.

— Привіт, вітаю тебе з днем народження! — сказав Артур, простягаючи їй торт, щоб вона задула свічки, — І не забудь загадати бажання, – додав він з посмішкою.

Заплющила очі. Бажання…її бажання не збулося, бо вона загадала свого чоловіка, якого немає вже. Залишився лише його друг, який зараз точно дивиться на неї, а вона боїться поглянути на нього.

— Загадала? — знову почула його голос і нарешті розплющила очі.  

— Так, – стримано відповіла, ледве усміхаючись.

— Тоді вперед, – він підсунув трохи блище торта, — Задувай, і все обов'язково збудеться, – підбадьорливо підморгнув він їй.

— Це навряд чи, Артуре, – відповіла швидко, дмухаючи на усі свічки одним подихом.

Він одразу посмутнів. Мабуть, загадав те саме що й вона. Щось геть нездійсненне. 

— А квіти? – заговорила Діна, намагаючись повернути йому посмішку, — Це для мене, чи ти…

— А…, — ніби прокинувся чоловік простягаючи їй букет, — Так…вибач…я трохи замріявся.

— Ми обоє, — сказала, забираючи від нього квіти й знову, необачно, торкнулася його долонь. 

Картала себе, бо хоч і зробила це ненавмисно, але цей дотик був явно зайвим…недоречним.

— Донечко, що ви там стільки стовбичите у дверях? Чи ти не думаєш Артура запрошувати у дім? — почула вона голос свого батька, який, як крижана вода, одразу ж привів її до тями. 

— Проходь, а то ми привертаємо зайву увагу, — підморгнула вона  Артуру, зачиняючи за ним двері.

— Вітаю Вас, Олексію Несторовичу.

— І тобі вітання, — простягнув руку Артуру Дінин батько. — Дякую тобі, чоловіче, за Діну. Завдяки твоїй підтримці моя донька пережила цю втрату, – сумно промовив  Олексій Несторович, — Я вже думав, що вона ніколи не вийде з цього стану журби, а сьогодні, коли вона побачила тебе, я побачив посмішку на її обличчі.

    Артуру наче знову  пірнув у холодну воду. Знав би цей чоловік, що…що…Господи Святий, йому навіть страшно подумати про це. Наче всі його  думки от-от стануть очевидними, а він не відмиється від цієї зради довіку. 

— Степан був найдорожчою людиною для нас обох.

— Для всіх нас, – з сумом констатував Олексій Несторович. Ну добре, — поплескав його по плечі, — Я піду до інших гостей, а ти не залишай мою квіточку без нагляду, боюся аби вона знову не зів'яла.