Розділ 54. Ожити)

“Мені потрібен ти…мені дуже потрібен ти!” — гуляло десь у свідомості. А більше не було нічого, ні простору, ні часу .., ні його самого. Лише одна фраза голосом його дружини, що криком волала десь в голові. Поступово туман розсіювався, але навколо було темно і спекотно, майже нестерпно. Може, це вже пекло? Пити…жити…

Глибокий судомний вдих і Степан різко розплющив очі. Видих, ще один вдих. Над головою теліпалися якісь незрозумілі висульки, що змушували ще більше крутити головою. Заплющив очі, потім знову розплющив максимально широко – картинка не змінилася. Він розумів лише деякі речі — він Степан Морозний, військовий, чоловік, має дружину, сина. Тобто Степан цілком усвідомлював хто він, але от де він? Він спробував звестися, але в голові одразу ж затуманилось, і він, схопившись руками за голову, знову міцно заплющив очі. 

— Телкай! Телкай! – в хижу увірвалася чорношкіра жінка з дуже гучним голосом. Вона повторювала одне й теж, енергійно розмахуючи руками в різні боки. По її жестах чоловік зрозумів, що його просять лягти. Вирішив не сперечатися й повернувся в лежачий стан. Висульки над головою продовжували кружляти, змушуючи голову йти обертом. Що з ним взагалі відбувається?

— Де я? — запитав жінку, але та повторювала одне й теж слово, значення якого він геть не розумів. Інстинкти підказували йому вшиватися звідси, але як і куди, якщо він поняття немає, де взагалі знаходиться. І взагалі, для чого питати щось цю жінку, якщо вона однаково його не розуміє як і він її. Може спробувати англійською?

— Вер ай ем?* – спробував ще раз, хоча відверто його англійська була геть на низькому рівні, і взагалі, кого він обманює…ймовірно, тут навіть така не знадобиться.

*(де я є?)

— Делів! Делів! – знову гукнула темношкіра жінка, та так гучно, що йому аж у вухах задзвеніло. Степан розтер перенісся, розпачливо оглядаючи приміщення Матінко рідна, де ж він знаходиться?

Як колишній будівельник, прикинув, що приміщення це  зовсім ненадійне: дерев’яні стіни, схоже цемент, дах із тростини. Все натякало на те, що він десь на самому дні цивілізації. Знову заплющив очі. Подумки порахував до п'яти. На пекло це явно не схоже, тож значить він живий! А якщо так, то скоро він повернеться додому…до Діни і до сина. Коли розплющив очі, над ним схилилася вже інша темношкіра дівчина. Дівчина була доволі молодою, на вигляд точно не більше тридцяти. Хоча насправді важко оцінити вік, бо їй цілком могло бути й двадцять. Правильні пропорції обличчя: акуратні пухлі губи, чіткі вилиці й виразні очі. Одягнена в яскраво червоний одяг…ну як одягнена, вірніше напівоголена, адже верх був повністю відсутнім. Не те щоб це його бентежило, але явно відволікало від думок.

— Делів, — усміхнулася йому привітно дівчина, оголюючи ще й свої білосніжні зуби.

— Вер ем ай*? – запитав теж саме Степан, з надією отримати відповідь, на що та невдоволено похитала головою, і запитала:

— Нейм…ю нейм*…

*(ім'я…твоє ім'я)

Ну, дякувати Богу…схоже ця дикунка, чи ким би вона не була, бодай трохи розуміє англійську. 

— Степан, — відповів він, заглядаючи незнайомці в очі. Та знову привітно посміхнулася і додала: — Ю ін Афріка*.

*(Ти в Африці)

“Та що ти?” — роздратовано про себе подумав чоловік. Яка ж потрібна інформація. Він і сам здогадувався, що навряд чи він зараз в Австралії.  Але бодай щось…Господи бодай щось! Від червоного наряду дівиці та задухи його стало нудити, захотілося вийти назовні і вдихнути ковток свіжого повітря. Спробував підвестися, але Делів одразу ж його зупинила.

— Телкай! – приставила свою руку йому до грудей. Степан невдоволено відсунув її та вирішив повторити спробу звестися, а Делів лише посміхнулась і, заклавши руки на грудях, стала за ним спостерігати.

Степан же не розумів, що відбувається з його руками та ногами. Вони точно рухалися, бо ось він ворушить пальцями на руці, тепер нозі, але не може зібратися до купи. Все тіло наче з вати. Ледве вставши відразу ж рухнув додолу. В голові знову затуманилося. 

— Ай сей ю, ю маст лістен ме, бат ю донт*, — дивилася на нього зверхньо Делів. — Ю маст лей*.

*(я сказала, ти повинен лежати, але ти це не робиш…Ти повинен лежати!)

— Лежати! Лежати! — безсило крикнув Степан з підлоги не полишаючи спроб звестися на ноги, — Схоже, я вже тут належався! — сам не знав що говорить, що робить. Що відбувається з його тілом, життям? Що тут коїться??

Зрештою, Делів вийшла з хижі, повернувшись з двома чоловіками. Ті були старшого віку ніж Степан, проте здавалися доволі дужими. Вони відразу ж підхопили Степана з підлоги й вклали назад у ліжко.

— Телкай!  Ай сей ю, ю маст лей! — спокійно говорила Делів, дивлячись за тим, як чоловіки вкладають білошкірого на ліжко і прив'язують.

А ось це вже геть не подобалося Степану. Крім страху та нерозуміння, ним заволодів внутрішній протест, і він все намагався взяти контроль у свої руки, опираючись, але тіло, як і ці дикі люди, його не слухало. 

Зрештою його таки прив'язали. Степан з жахом роздумував над тим, що його чекає далі. Його з'їдять? Найстрашніший варіант, хоча ні – найстрашніше, якщо його з'їдять поступово, частинами..Безпомічно смикався з думками, повними страху, поки Делів нахабно дивилася на нього і наспівувала собі щось під носа. Може це в них такі передсмертні ритуали..хто їх знає…

Аж раптом Делів зробила дещо несподіване. Почала обережно торкатися його рук та ніг. Степан не знаючи чого чекати, настільки напружився, що йому здалося, що він дерев'яний. Хотів би заперечити, але хіба є вибір? З кожним новим рухом Делів по його кінцівках, він відчув, як дотики повертають йому чутливість, а отже відчував себе. Дівчина м’яко масажувала його стопи, гомілки, руки, все тіло. Це було приємно і явно повертало йому чутливість. 

— Ай вонт хелп ю, Степан*, — прошепотіла  до нього дівчина, усміхаючись так тепло, що він, здається, починав їй вірити. 

*(Я хочу допомогти тобі, Степан)