53. Втікати один від одного

Артур йшов по парку, прикульгуючи. На зустріч йому їхала жінка з візочком, в якому сидів малюк, якому було трохи більше, як два роки. Побачивши її, чоловік привітно помахав рукою.

— Привіт, як ти? — запитав він, коли жінка наблизилася до нього.

— Привіт, – усміхнулася Діна йому, обережно обіймаючи, — Я в нормі…ніби як, — додала, ледь привітно всміхнувшись, - Я дуже рада тебе бачити, Артуре, - тепло сказала, заглядаючи чоловіку в очі.

Артур теж  привітно посміхнувся, хоч і стримано, а потім нахилився до малого, що сидів у візку і подав йому руку:

— Привіт, малий.., хоча який ти там малий, Діно, скільки йому вже? – запитав зводячись на ноги, а Діна скептично  помахала головою, але потім відповіла з усмішкою. 

— Ай-ай, вже два роки й три місяці, уявляєш?

— Нічого собі, оце ти виріс малий.

— А не треба було зникати так надовго, нічого б не пропустив, — пожартувала Діна, м’яко турнувши його в плече, — Але я рада, що ти повернувся…

— Вибач…всі останні події…ну, мені треба було з'їздити кудись, зібратися з думками, я мало з розуму не зійшов…., але я вже тут, з вами.

— Розумію, нічого вже не буде як раніше, Артуре. Але Степан – це те, що об'єднує нас, а не розділяє, — сказала Діна, з сумом рушаючи вперед.

У серпні завжди було спекотно, та цього року особливо. Здавалося, що повітря тануло від спеки, як і думки цих двох людей, що знову танули у власних спогадах, які спалювали обох. Доріжка вела їх повз квітковий магазин. Пригадували час коли кохані були з ними, подарунки, усмішки, квіти… Артур ловив ці спогади в Діниних очах, бо й сам пригадував теж саме.

— Слухай, ти не будеш проти, якщо я подарую тобі квіти? Я знаю, що ти чекала їх від іншого, але …

Діна стояла та дивилася на скляну вітрину. Еустоми, безперечно, там були: білі, рожеві, ніжно голубі. Степан обов'язково приніс би їй білі.

— Ні…я сумую за тим часом, коли в мене вдома були квіти.

— Ходімо, — піднесено сказав чоловік, відчиняючи перед жінкою двері. 

Запах квітів і приємна прохолода відразу накрили обох. 

— Еустоми, вірно? – підморгнув Артур до Діни, на що та, ствердно кивнула.

— Доброго дня, я так розумію, вам зібрати букет еустом? – перервала їхні погляди продавчиня, від чого  обом стало ніяково.

— Так, правильно, білі еустоми для цієї прекрасної жінки, будь ласка, – отямився Артур, даруючи посмішку вже продавчині.

Чоловіка пів року не було в Україні. Страх, сумніви, сором роз’їдали його душу. Після смерті друга він підтримував Діну, допомагав з малим, з побутом та й взагалі. Сам не помітив, як в душі стали з'являтися підозрілі почуття до неї. Симпатія і навіть щось більше за це, повільно проростали десь глибоко у серці, змушуючи щоразу ніяковіти, коли Діна дивилася на нього. Проста думка, про відносини з цією жінкою, лякала його до смерті. Перед очима одразу повстав загиблий Степан і руки починали тремтіти. Після їхніх зустрічей він приходив додому і бив себе по обличчю, наказуючи самому собі отямитися. Зрештою вирішив, що їх спілкування варто обмежити, тож повідомив Діні, що має їхати у справах за кордон. Та сприйняла це дуже боляче і він навіть думав, що вона не пробачить його, що він втікає як і Степан. Та він просто не міг залишатися, бо інакше зрадить Степана, себе, її… І тепер, повернувшись, поглянув їй в очі і зрозумів, що нічого не змінилося, це відчуття все ще сидить в ньому. Може це лиш відчай та самотність, а може й справді почуття? Останнім часом усе в житті настільки перемішалося, що він сам не розумів що є що…

— У вас така гарна сім'я, — несподівано промовила продавчиня, витягнувши Артура з глибоких з роздумів. Артур аж здригнувся і зі страхом поглянув на Діну, що  аж стислася від такої заявки.

— Вибачте, ми не…у неї є чоловік.

— А…, — якось дивно знизала плечима продавчиня, — Ви просто так дивилися на неї, що…

— Ми всього лише друзі, – намагався виправдатися Артур, на що Діна ще більше стислася, а потім витягши Алена з візочка сказала:

— Я краще почекаю на дворі, — швидко промовила, виходячи з приміщення.

— Вибачте, що лізу не у свої справи, а ви одружені?

— Ні…ще довго чекати на букет? – вирішив закінчити цю неприємну розмову чоловік.

— Вже все готово, ще тільки стрічкою зав'яжу і все, — посміхнулася продавчиня, яку здавалося геть не бентежив зовсім непривітний тон Артура, — Може у неї і є чоловік, зате у вас немає дружини, – відповіла та, простягаючи букет.

— І що ви цим хочете сказати? — геть роздратувався Артур. Вся середина знову сколихнулася і неприємно засмикало. Не варто було приїжджати.

— Та так, нічого, – дивно всміхнулася жінка. — Гарного дня вам, друзі.

Важко зітхнув і вийшов з магазину. Та що це з ним? Варто зібратися і викинути неприпустимі думки з голови. Хотів як краще! Щиро хотів їй допомогти та підтримати, чим міг. Але вийшло що вийшло. Мабуть, у нього таки найдурніше серце серед усіх чоловіків планети. Та чому ж йому так не щастить? 

— Вибач за ці розмови, я…мені, мабуть, не варто було повертатися і взагалі, — сказав Артур до Діни, простягаючи їй букет.  Було видно, що настрій жінки зійшов нанівець. Він телепень. Їй важко, а він щось надумав собі. Бовдур, не інакше! 

— Ні..будь ласка, не їдь більше, прошу, — попросила Діна, беручи квіти, обережним дотиком торкаючись його долонь, — Я не хочу знову бути з цим всім наодинці, розумієш? 

— Так, — відповів Артур, звільняючи свої долоні від її дотику. Не можна! Степан ніколи б йому такого не пробачив. 

— Дякую. Якщо чесно, то я злякалася, коли ти тоді несподівано поїхав. Мені було так порожньо на душі…

— Дін, причина була не в тобі, — намагався щось пояснити чоловік. Хоча кого він обманює, причина була саме в ній. А точніше в ньому. В його незрозумілій симпатії до неї. Він заплутався. В собі, в часі, в почуттях провини й просто в цілому житті. — Просто…

— Просто не роби більше так, добре? — усміхнулася до нього, — У нас з тобою трохи різні втрати, але ти відчуваєш мене, а я тебе,  — сказала Діна, несподівано поклавши руку йому на груди, — Віра, я чую, що твоє серце все ще б'ється при згадці її імені, моє так само гупає, коли я думаю про Степана.