52. Повернення

В темній кімнаті, взявшись за руки, сидять дві дівчинки. Одна з них Віра, їй шість, інша Лія, хоч і мала чотири роки, виглядала значно молодшою. Маленька, худорлява…занадто худа, але з глибокими очима, що так хотіли бачити світ. Мала Віра щойно прийшла додому. Важко зітхає, адже штори знову запнуті. Вона витягує з за пазухи свіжу, ще навіть гарячу булочку і простягає сестрі. Та спочатку нюхає апетитну здобу, а потім поглянувши на Віру, питає:

— А ти? — її голосок такий тоненький, ледь чутний.

Віра всміхнулася, стримуючи голодний біль, що точив її зсередини.

— А я не голодна, — відповідає їй Віра, хоча якби хтось поглянув в її очі, то знав би, що брехня то все…

Віра спостерігає за тим, як її сестра жадібно їсть булочку, і мріє лише про одне - щоб одного дня сестричка її побачила сонце, небо..не крізь темне і брудне скло, а наживо. А ще море, хоча й сама навіть ніколи того моря не бачила. 

— Я хочу гуляти, — говорить Лія, і її пальчики жадібно тягнуться до брудного підвіконня. На жаль, Віра занадто слабка, щоб винести свою сестру на двір, а батькам…батькам до них діла немає. Зараз їм важливіше, де взяти нову дозу. Тож все, що вона могла зробити, підтягнути Лію до вікна і розіпнути штори, щоб та могла “гуляти очима”.

— Я обіцяю тобі, що ти побачиш світ, сестричко. Обіцяю тобі…, — прошепотіла Віра сестрі на вушко.

— І ходити зможу?  — в очах малої дитини бриніла віра в слова сестри.

— Звісно…Я все зроблю для цього, я все зроблю….

Малі сестри горнулися одна до одної, поки з сусідньої кімнати звучала брудна лайка. Триває то не довго, бо голоси раптово стихають. Здається настав спокій, але думки дівчаток блукають десь далеко, там де сонце, та де вітер і море. Спокій і тиша тривають занадто довго, тож Віра йде подивитися, що сталося з її батьками. Вона ще не знала, що таке смерть, не розуміла ще, але здається то вона, здогадалася дитина - коли намагаєшся розбудити спочатку маму, а потім тата…Але вони сплять так міцно і спокійно. 

— Ліє, я сховаю тебе тут, гаразд?  — шепоче Віра до сестри, знову запинаючи штори й ховаючи за ними силует сестрички.

— Але ти ж прийдеш? Ти не залишиш мене тут? —  в очах Лії страх, тривога.

— Ні…не залишу. Я повернуся, обіцяю…обіцяю….

###

Крок другий..третій. По тротуару крокує молода жінка. В її очах читалася впевненість та розуміння своєї ціни..чи радше безцінності. Але це лише маска, яку вона без вагань одягла, щоб грати з тою, яка завжди порушувала правила. Руйнувала її кордони  і дивилася як на засіб досягнення мети. Віра йде до знайомої квартири, до знайомої їй жінки,  яку важко було назвати ані матір'ю, ані сестрою чи подругою, ані навіть знайомою. Їхній зв’язок був заплутаним і напруженим.

— Ти була права, Клавдіє…я однаково до тебе повернулася, — заявила Віра, зухвало посміхаючись, як тільки перед нею відчинилися двері. Клавдія, ймовірно, чекала Віру саме сьогодні…крайній термін.

— Ого…який візит, – почула у відповідь. В голосі Клавдії явно бриніло задоволення та на устах вигравала переможна усмішка, — Я вже почала хвилюватися за тебе, навіть припускала думку, що ти померла.

— Як бачиш..я жива здорова, мамочко, — впевнено зайшла у квартиру Віра. Погляд на ненависні темні штори одразу запустив по її шкірі табун бридких мурах, та  старалася не показувати цього Клавдії. 

— А де…, — запитала Клавдія переводячи погляд на Вірину талію, натякаючи на живіт і дитину. 

— Дитина? — холодно запитала Віра, роззуваючись.

— Ага…його мрія у твоєму животі, — з насмішкою запитала жінка. 

— Немає дитини…

— І ти так просто про це говориш? – недовірливо подивилася на Віру Клавдія, закриваючи нарешті за дівчиною масивні двері. Здавалося, що не могла повірити Вірі. Так тремтіла над дитям, а тут знову холодна…

— Дозволь пояснити тобі дещо…— почала Віра, сідаючи на знайому їй софу та прикриваючи очі, — Знаєш, Клавдіє, було б неправдою якби я просто заплющила очі й сказала, що все забула. Що нічого такого між нами не сталося…буду відвертою…Я всім серцем ненавиділа тебе і досі ненавиджу. 

— Це я і так знаю, Вірочко…тільки от не розумію, навіщо тоді прийшла до мене, — запитала Клавдія, хоча насправді вона знала відповідь.

— Я дуже хотіла цю дитину, бо я справді кохала Артура.

— І це я теж знаю, — пирхнула Клавдія.

— Саме тому, я втекла в день пологів. Я знала, що ти її в мене забереш. І це було моєю помилкою, визнаю. Я сама винна у смерті свого сина, Клавдіє. Так, можливо ти б розлучила нас, але він би жив…– говорила Віра зі сльозами в очах, — Не знаю, чим я думала, коли вистрибувала з вікна. Я сама ледь не загинула, що вже про дитинку казати, - Віра говорила з таким жалем в голосі й очах, без жодного натяку на брехню, яку Клавдія завжди відчувала, але й Віра знала, як розмовляти з нею.

— То дитини немає? – недовірливо питала Клавдія. — Я шукала тебе цих три місяці, але ти наче в воду канула.

Віра мовчки звелася підіймаючи футболку. Вона демонструвала Клавдії рубець від розтину.

— На жаль..ось все що є. Він все життя нагадуватиме мені про мою помилку. Мене знайшли небайдужі люди, але, на жаль, дитина була вже мертвою, коли мене прооперували. Знаєш…я так ненавиділа тебе. Настільки сильно, що навіть слів немає, щоб описати це.., але потім я зібралася і зрозуміла, що нічого вже не змінити, і життя моє ніколи вже не буде нормальним. Я поглянула на ситуацію, як ти завжди говориш, під іншим кутом, з іншого боку. Немає сенсу плакати, якщо те, за що я боролася, вже ніяк не повернути. Мені більше немає за що боротися, мамочко. Радій, ти забрала в мене все... Нічого не залишилося. Тож я знову тут…з тобою. В місці, яке ти назвала моїм домом. 

Клавдія якось дивно дивилася на Віру. Здавалося, що вона вміє бачити наскрізь. Крізь час, крізь думки, крізь брехню.