51. Запнуті штори

   Віра неохоче збиралася. Її сину скоро виповниться три місяці. Чудесне дитя, тихе та мирне. Леся Петрівна казала, що це через кесарів розтин син такий спокійний. Та сама Віра вірила, що це завдяки його батькові Артуру, який завжди зберігав витримку та спокій. Наражати цих людей на небезпеку вона не могла, бо Клавдія обов'язково дізнається, де її шукати.

— Віро, не йди, — жінка обережно взяла її за руку, — Куди ж ти підеш з малим дитям? 

— Я не можу більше в вас залишатися, зрозумійте. Ви й так зробили для мене занадто багато. Але я боюся…боюся, що вона нашкодить вам.

— Вірочко, ми дорослі люди. Теж маємо певні зв'язки. Не бійся, ти стала нам як рідна, як своя. Залишайся!

Віра дивилася у добрі очі цих людей і вагалася. Так, понад усе у світі вона хотіла бути поруч із ними, жити тут, у їхньому домі, що став їй справжньою домівкою, але серце билося як скажене, підказуючи, що треба знову тікати. 

— Я не можу…я…мені соромно і…

— У твоїй душі є ще щось, так? 

Стрепенулася. Серце забилося в шаленому ритмі. Так, не розказала усього…є ще дещо, про що не знає більше ніхто. Лише вона і Клавдія. Вона розказала цим людям майже все — про дитинство, про батьків, про “легкі гроші”, про Клавдію і навіть про Артура. Але не про неї… 

— Не бійся…розкажи нам. Я не знаю в чому причина твого страху…ти переживаєш за Артура? Так? То не бійся, піди до нього, з твоїх слів він розумний чоловік, невже він не зможе захистити тебе та свого сина? Якщо він тебе любить, то пробачить…

— Ні! Не можна…інакше…інакше…буде теж саме, що з Михайлом, – затрусила головою Віра.

— Він зможе постояти за себе, тим паче у нього є гроші і, ймовірно, певні зв'язки..

— Не з ним, — ледве прошепотіла.

— А з ким тоді? З тобою? 

Віра кілька секунд дивилася то на Лесю Петрівну, то на її чоловіка. Колись вона відкрилася одній жінці, розкрила своє серце, але ні до чого хорошого це не привело. Вона стала заручницею на довгі роки, або навіть усе життя. Здавалося, що сумніви таки візьмуть гору, але зрештою наважилися і сказала:

— З моєю сестрою. 

Перша зустріч Клавдії та Віри…

— Ходімо, — смикнула Клавдія малу Віру за руку, — Ну чого стоїш, як укопана. Вже все… це більше не твій дім. Можеш попрощатися з цим огидним місцем,— промовила вона, випльовуючи слова, наче смердючі помиї. 

Але мала дівчинка стояла з переляканим поглядом дивлячись у вікно, яке розкрила Клавдія. Жадібно ловила очима сонячні промінчики і простягала до них свої маленькі пальчики.

— Ну що з тобою, ну? Ходімо…, – нетерпляче підганяла Клавдія, очевидно бажаючи якнайшвидше залишити це огидне для неї місце. Але то був Вірин дім, який вона більше ніколи не побачить і не забуде.

Дитина продовжувала стояти мов зачарована. Німий страх і невідомість читалися в її очах. Клавдія важко зітхнула, але потім пом'якшала і присіла навпочіпки перед малою.

— Ну що таке? Кажи…не бійся, — сказала вона, дивлячись Вірі в очі, — Ти можеш довіряти мені..давай.

Після кількох секунд вагань Віра таки взяла жінку за руку і повела в іншу кімнату. Там було дуже темно і не дуже приємно пахло. Кімната здавалася порожньою. 

— Ти хочеш, щоб я і тут розіпнула штори? — запитала Клавдія дивлячись на малу, а та несміливо, але ствердно кивнула, — Гаразд, зараз відкриємо, — сказала встаючи і смикаючи  важку тканину, — Ну ось і все…давай ходімо, – промовила розвернувшись до Віри, але знову повернула голову, бо мала Віра вказувала пальцем кудись в куток. Жінка розвернулася до вікна і побачила в кутку кімнати за шторами малу дитину, скручену в клубочок, — Господи Боже, це хто? 

— Це моя сестра…

###

— Вірочко, у тебе є сестра? — перепитала Леся Петрівна, обережно беручи дівчину за руку. Наче боялася, що та знову злякається і замовкне.

— Так…в той день, коли померли мої батьки…, - несміливо почала свою сповідь Віра, - Вони були дуже злими. Кричали одне на одного, скандалили. Так було часто, коли не вистачало на дозу…Лія молодша за мене на два роки..вона хворіла. У неї від народження була важка форма ДЦП. Вона не ходила і майже не говорила. Можливо через те, що батьки зловживали наркотиками. Моя сестра ніколи нікуди не ходила, тож про неї мало й хто знав. Єдине, що їй залишалося - це бачити світ крізь вікно. Вона завжди просила мене розіпнути штори перед тим, як я йшла гуляти. Але батьки завжди їх закривали, бо світло і, як вони казали всілякі зіваки дратували їх, — пригадувала Віра зі сльозами на очах, а Леся Петрівна міцніше стисла її руку, мовляв “я тут…я поруч”, — В той день, коли вони перебрали, я сховала Лію за штори в іншій кімнаті…, а потім прийшла поліція, Клавдія. Я боялася комусь розповісти про неї, бо думала, що нас розлучать. А я обіцяла їй, що вона ходитиме, що побачить сонце, що житиме щасливо. Але у мене не було виходу, тож я довірилася Клавдії й все розповіла. Вона…була шокована. Кілька хвилин дивилася то на мене, то на Лію. Очевидно, що Клавдія не хотіла забирати ще й Лію, та я, кинувшись їй до ніг, благала… зрештою вона погодилася забрати й мою сестру. Але поставила певні умови, яких я ніколи не мала б порушувати. Лія мала залишатися за “закритими шторами”, нашою таємницею. Вона сказала, що відправить мою сестру за кордон і оплатить їй підтримуюче лікування. І справді, вона все це  зробила. Хоч Лію і неможливо повністю вилікувати , але покращити якість життя та подарувати усе необхідне все ж було можливим Клавдія сказала мені, що оплатить усе, а коли я виросту, то поверну їй борг. Ця жінка єдина, хто знає, де зараз моя сестра. Я знаю лише, що вона десь в Англії. Кожних три місяці Клавдія показує мені відео та фото, де Лія живе щасливим життям. Безтурботним життям. І ось спливають три місяці, коли я повинна вийти на зв'язок з Клавдією, щоб переконатися, що з Лією все гаразд. Я не знаю, чи пам'ятає моя сестра про те, що батьки були наркоманами, про те, що в неї є сестра… але ця сестра утриманка та повія, — зовсім розридалася Віра, — Але все це я робила заради нас з нею, заради її майбутнього….Я не можу більше ризикувати Лією. І вами теж, і Артуром. Краще повернутися в поле зору Клавдії…Я сама стала лялькою в руках Клавдії. Дала їй віжки у руки, ставши її рабом до віку…маленька дівчинка Віра в темній кімнаті тоді…вона просто повірила, що Клавдія, була ангелом посланим з небес для її порятунку, але він виявився демоном, що знищив її. Якби не Лія, я б вже давно зламалася…