50. Маєш жити далі...

Артур повільно їхав автівкою вечірнім містом. Минуло майже три місяці з моменту смерті його друга. Здавалося, разом зі Степаном зникло все в його житті. Єдине, що змушувало хоч якось тримати себе купи – це Діна. Одна не байдужа людина, що залишилася…а більше нікого. Нові стосунки починати більше не хотілося…Після зустрічі з Вірою серце ніби вщент спалене і самотність здавалася найкращим варіантом. Досі не вірилося в те, що найкращий друг більше не прийде до нього, не дасть дружнього стусана, не жалітиметься на свого тестя, Алена чи блохастика…не розповідатиме з захватом про свою дружину. 

Життя чоловіка разом з автівкою невпинно неслося невідомо куди і з якою швидкістю. Просто проходило…ніби повз…ніби не його. Година пізня, але тривожні думки за Діну знову і знову вирували в голові. Пригальмував, розвернувся. Треба заїхати до неї. Після загибелі Степана Діна була сама не своя. Здавалося, що вона теж померла десь там в середині разом з ним. Сховалася в непроглядних джунглях свого горя і не відкривалася. Ні батько, ні мати не могли дістатися  її емоцій. Єдине, що тримало її на цьому світі, був Ален. Заради нього вона прокидалася, їла, спала, існувала. Майже не сміялася, майже не жила, лишень дихала, щоб не померти…

— Дін…Діно? — несміло зайшов Артур у її помешкання. Він у двері постукав, але побачивши, що не вони не зачинені, увійшов. 

Ален ще не спав, сидів у манежі перебираючи свої іграшки, а поруч сиділа Діна.

— Вибач…було не зачинено, я…

— Нічого…проходь, – байдуже відповіла жінка, ледь видавлюючи з себе посмішку.

Артур невпевнено почухав потилицю. Навіщо він приїхав? Що він знову має їй казати? Поняття не мав, але якщо і вона була його другом, то друзів слід підтримувати, а не залишати в біді. Чи не так? Сам не знав… заплутався. Не знав як собі допомогти, то як же він допоможе Діні?

— Він все більше стає схожим на Степанчика, — почала Діна, наче розмовляючи сама з собою, — Такий же суворий погляд, чорне волосся…Я дуже скучаю за ним, — несподівано сказала, дивлячись на Артура очима повними сліз, — Я неймовірно за ним скучаю… не можу тобі передати, як я за ним скучаю! — говорила крізь сльози, а чоловік стояв, як укопаний. Що робити? Що казати, як взагалі діяти?

Він несміливо підійшов і взяв її за руку. Скільки болю й любові до Степана було в її погляді . Такий погляд він вже бачив раніше, такий самий був у його друга.

— Нам всім його не вистачає, — обережно говорив Артур,  підбираючи слова. Не знав як краще, як доречно, а як ні…нічого не знав, —  Але ти є…і ваш син. Ти …

— Я знаю, – сухо відрізала вона, висмикуючи рукиі з чоловічих долонь, — Я чула це вже від мами, тата. Мені усі це говорять, усі… Але розумієш…я.., — несподівано знову поглянула на Артура, ніби хотіла щось сказати, але це виглядало, як дещо безумне і вона вагалася, — Я відчуваю, що він живий…він повернеться. Я…

Артур занімів. Хотів би він, щоб то було правдою, але реальність говорила про інше. Жорстока реальність стверджувала геть протилежне!

— Дін.. у тобі говорить відчай…ти …ти повинна взяти себе в руки і …

— І що, і? – знову беземоційно запитала, — Жити? – глянула йому в очі, а він, не витримавши, відвів погляд, — Я і живу…як бачиш, — сказала підводячись і беручи сина на руки. Але похитнулася і ледь не впала. Артур притримав її та забрав малого до себе.

— Діно…що з тобою? – стурбовано запитав, проводячи її до дивану. — В тебе, схоже гарячка, зачекай. гаразд…зараз я зміряю тобі температуру.., — сказав, пішовши до кухні. На мить зупинився.. Сперся на стіл, міцно заплющив очі та стискав перенісся. Зберися, Артуре, зберися! 

— Так, Алене, а ти знаєш де термометр? Ні? – посміхнувся він до дитини, — От і я не знаю..зараз спитаємо у твоєї мами.

Діна, здавалося, байдуже вказала на полицю, де були ліки, але на мить якісь приємні спогади огорнули її, бо вона ледве посміхнулася. 

— Давай, зміряй поки температуру, а…я попробую вкласти малого, добре? 

Кивнула, знову думаючи про щось своє.  Артур тим часом думав чи впорається з тим, що сам на себе звалив. Вкладати дітей спати він геть не вмів, але може в цьому нічого складного немає? Обережно поклав дитину в ліжечко. Малий вовтузився і скиглив, але спати явно хотів, бо невпинно тер рученятами очі. 

— Співати, малюче, я теж не вмію, але може …може…, — промовив сам до себе, кладучи руку на маленьку голівку. Почав гладити Алена і хлопчик ставав все спокійнішим, поки зрештою не заплющив очі. Артур гладив малого по голові, а його думки понеслися до Віри. Пригадав її дотики у своєму волоссі й свої у її. Віра любила, коли він її розчісував, хоча сама не любили чесатися, а коли хтось інший торкався її голови взагалі починала злитися. Віра була для нього дивною в багатьох речах, але це робило її ще більш привабливою. Сидів і дивувався, як думки з того, щоб вкласти малого, перетекли знову до цієї жінки. Чому тут дивуватися..Він же сумував за нею, так вона за ним ні. Варто давно забути її, але…Та хай його!

— Ти таки вклав його спати, – почувся несподівано голос Діни, від чого Артур аж підскочив. Жінка навіть усміхнулася з його реакції й тихенько засміялася.

— Я знаю, що останнім часом схожа на примару, але ж не настільки, щоб мене аж так шарахатися, — посміхнулася.

— Вибач…я просто задумався і …

— І ти пробач…я теж просто задумалася…

— Ти виміряла температуру? – запитав Артур, встаючи та виходячи з кімнати разом з нею, щоб не збудити малого.

— Ага, - коротко кивнула.

— Давай подивлюся що там? – Артур забрав з її рук термометр.

— Картина невтішна…майже тридцять дев'ять…треба випити ліки…ма.., – ледь не сказав це слово – “маленька”! Та що то з ним? Схоже вони всі потрохи сходять з розуму: Діна без Степана, він без Віри. 

— Мабуть, тобі краще піти? — чи то питала, чи то стверджувала Діна. Звучало це не дуже приємно, але ж залишити в такому стані жінку теж не варіант.