49. Відчувати себе в безпеці

Віра розплющила очі. В голові паморочилося. Перевела погляд на живіт, якого більше не було. Де її дитина?? Страх змусив різко піднятися, але вона одразу ж впала назад, відчувши сильний біль внизу живота. 

— А ось так в жодному разі не можна робити, інакше шви розійдуться, — почула вона голос чоловіка, що зайшов в кімнату з тацею у руках, — Дай я подивлюся, чи все гаразд, — обережно попросив чоловік, ставлячи тацю на тумбу біля ліжка, — Не бійся…я не нашкоджу, – промовив він, підіймаючи їй футболку й оглядаючи пов'язку на животі. Дотики цього чоловіка були обережними, наче він дійсно боявся їй нашкодити чи зробити боляче.

— Як ви знайшли мене? І де моя дитина? — прошепотіла Віра, відчуваючи пекучий біль, сльоза скотилася з її очей.

— З новонародженим все гаразд, моя дружина купає його, не хвилюйся, скоро принесе тобі. А з приводу, як знайшов…. ти ж сама мені подзвонила, — відповів чоловік, привітно посміхаючись. 

Віра намагалася пригадати останні події, але не дуже виходило. Все пливло плямами перед очима, до того ж нудило. 

— Погано? Хочеш блювати? Якщо треба, я принесу тазик.

— Трохи, але думаю, не буду блювати…

— Так може бути – наслідки наркозу. А шви болять? — запитав чоловік, опускаючи її футболку на місце, —  Звісно болять, чого ж я питаю…зараз я вколю тобі знеболювальне.

Віра обережно прилягла на подушку. Вона намагалася пригадати ім'я чоловіка, що стояв перед нею, але не виходило.

— Вибачте, я забула ваше ім'я, — несміливо зізналася дівчина, ковтаючи слину, хоча в роті було надзвичайно сухо і їй хотілося пити.

— Євген…мене звуть Євген, – привітно усміхнувся чоловік, — Але для тебе дядько Женя,  ми ж домовлялися — проговорив, підходячи до Віри зі шприцом у руках, — Давай я зроблю укол і біль вщухне. Тільки більше не намагайся самотужки підводитися, добре?

Віра ствердно кивнула. У неї, по суті, вибору не було, проте на душі, чомусь,  було спокійно та тихо. Євген був чоловіком не старим, але видно що й немолодий вже. Поміж чорнявого волосся рясно проглядала сивина. Чи могла вона коли-небудь подумати, що отримає допомогу від зовсім незнайомої людини? Людини, яку бачила лише раз у житті, та й то не більше десяти хвилин.

— Ну ось, за десять хвилин стане легше. О, а ось і твоя дитина, — сказав Євген, коли в кімнату зайшла його дружина з малюком на руках.

Віра інстинктивно спробувала різко звестися, але чоловік обережно зупинив її рукою.

— Я ж просив, Вірочко, не підніматися так різко.

— Привіт, Віро..я Леся Петрівна, а ось це… хто в нас хто? — привітно всміхнулася жінка передаючи Вірі дитину, — Ім'я вже придумала для сина?

Віра тремтячими руками взяла дитину. Вона і сміялася, і плакала водночас. І маленький син, її велике щастя. 

— Насправді, ні…я ще не знаю, – усміхнулася, притискаючи малюка до грудей.

— Це чудо, що твоя дитинка народилася здоровою і дихає самостійно на такому терміні. Перші години довелося підтримувати дихання, а потім він вже сам. Сильна дитина. Життєдайна, – ніжно посміхнулась жінка. 

Леся Петрівна теж виглядала дуже привітною і милою жінкою. Її лице було уже не молодим, та все ще досить привабливим.

— Ну добре, Вірочко, мені треба їхати до клініки, але Леся, — сказав Євген, обережно цілуючи свою дружину в скроню, — побуде з тобою і в разі чого, допоможе. І придумай дитині ім'я, — підморгнув наостанок чоловік, виходячи з кімнати. 

Дитина виглядала зовсім крихітною!  Віра  намагалася тримати малюка правильно, але не була впевнена, чи все робить вірно. Материнський інстинкт змушував пригортати малечу до себе…обережно цілувати. 

— Вірочко, я не хочу забирати у тебе твоє маля, але тобі треба поїсти. Звісно, вибір після кесаревого розтину не великий..та ось печені яблучка, візьми. Це важливо, щоб потім і дитина твоя могла поїсти, — знову ж обережно усміхнулася Леся, щоб не налякати Віру, – Не бійся, ми не бажаємо тобі зла чи твоїй дитині.

Їсти Вірі не хотілося, але знову ж таки, вибору не було. Неохоче відала новонародженого та взяла їжу з таці. Леся Петрівна ствердно усміхнулася. Але відкусивши кілька разів, Віра зрозуміла, що печені яблука дивовижно смачні. Навіть подумала про те, що смачнішого десерту вона не куштувала, а спробувала вона їх чимало. Коли яблука були з'їдені, жінка показала Вірі, як прикладати дитину до грудей. Не відразу все виходило, але за кілька спроб малеча таки присмокталась і Віра задоволено прилягла.

— Розкажіть, будь ласка…як я опинилася у вас. 

— Ти подзвонила моєму чоловікові позавчора. Вже було доволі пізно. Як тільки відповів на дзвінок, одразу ж став збиратися. Сказав мені, щоб я швидко їхала в клініку і підготувала родзал. Також бути готовою до  кесаревого розтину. У нас своя приватна клініка, ти була там, коли приходила до Євгена на УЗД, — розказувала жінка, а в пам'яті Віри потроху оживали спогади того пізнього вечора, — Ти була непритомною, коли він привіз тебе. Вибору не було, довелося робити кесарів розтин. Женя розказав, що ти переховуєшся від свого чоловіка, — Леся обережно взяла Віру за руку. — Ми теж з таким стикалися, тому одразу ж, після операції, забрали тебе до себе додому Я знаю, Вірочко, на що такі люди здатні…

Віра дивилася в добрі очі цієї жінки й згорала від сорому. Ніяка вона не жертва..ні.., а просто повія, яка заслужила на все те, що з нею сталося. Вона … брехуха, яка обдурила цих добрих людей.

— Знаю, бо наша донька, — продовжувала розповідати Леся, але на мить завагалася. Було помітно, що пригадує щось…щось дуже непросте для неї, болюче, щось таке, що неможливо забути та вибачити, її очі наповнилися слізьми. — Мою доньку вбив її колишній чоловік, – нарешті промовила. — Він постійно переслідував її та погрожував…вона не одразу нам зізналася, але коли таки розповіла про знущання, ми одразу ж забрали її до нас. Але той негідник підстеріг її коло дому і застрелив, — не стрималася жінка і розридалася. — Тоді Віта була вагітна на восьмому місяці вагітності, як і ти, — ледве промовила Леся. Їх не вдалося врятувати…Женя так старався…та він не зміг їх врятувати...