48. Нестерпний біль

   Клавдія не могла й подумати, що нишпорення по смітниках принесе їй таке задоволення. Але тепер вона точно знала, де живе Віра, тож спішила “порадувати” донечку подарунком. Щойно чорне Артурове BMW від'їхало, вона дістала з контейнера викинуті квіти та дитячу іграшку. А чого добру пропадати, якщо його можна занести донечці? Задоволено поклала квіти та подарунок на сидіння та поїхала до Віри.

Двері були незачинені, тож вона тихо зайшла до квартири. Віра сиділа в обшарпаному кріслі, погладжуючи живіт.

— Вітаю, донечко, — радісно озвалася Клавдія проходячи в кімнату. Віра аж здригнулася від несподіванки, — Не чекала? Чи думала, що сховаєшся від мене…так ти завжди була, як на долоні.

Віра мовчала, сумно дивлячись у вікно. 

— Не хочеш говорити? — смикнула губами жінка, — А даремно. Ось, я до тебе з подарунками прийшла, — сказала, простягаючи Вірі букет пишних еустом. 

Віра нерозуміче дивилася на квіти. Що за несподівана доброта?  Що найшло на цю жінку? З чого такі візити, квіти…це все не просто так.

— Бери…це ж твій коханий купив, — струмом пронеслися слова Клавдії, — Не тобі, правда, — байдуже стенула плечима Клавдія, —  Але маєш нагоду потримати…думаю, десь в цьому місці, трималися його пальці. Тобі ж приємні його дотики….були, правда? 

— Чого ти прийшла? — запитала Віра, все ж приймаючи квіти та кладучи поруч.

— Новини є для тебе. Дуже важливі новини…

Віра не видавала жодних емоцій, просто дивилася на букет, що лежав поруч. Пальці торкалися білих пелюсток, пригадуючи дотики того, хто ще зовсім недавно торкався її. 

— Навіть не спитаєш які? — здивовано зігнула голову Клавдія, — Чи я вже теж для тебе ворог, як і Степан? 

— Ти гірше ворога, мамо, — нарешті сказала Віра, забираючи руку з букета.

— А, ну звісно…це ж я позбавила тебе кохання. І тепер ти страждаєш…в усьому завжди винна я. Ще скажи, що й у смерті Степана Морозного теж винна я? 

— Що?? — аж підвелася Віра, поглянувши на "матір" з жахом — Що ти кажеш? Що ти таке верзеш?? — крикнула. 

— Найкращий друг твого коханого загинув, — з задоволенням випалила Вірі в обличчя, - Навіть я була шокована, - розреготалася Клавдія, - Поправді, я чекала від цього Морозного більшого, — Радій, може скоро ще і я здохну, і ніхто, донечко, тобі не заважатиме на шляху до твого трофея.

Віра не могла збагнути, що відбувається. Так, може у неї й були не дуже теплі стосунки зі Степаном, але бажати йому смерті…навіть в думках такого не було. Знову думала про Артура, до побіління в пальцях стискаючи стілець. За що йому стільки страждати? І від цих думок серце стискалося ще дужче. 

— Але ти не хвилюйся так за нього, йому є кого розважати зараз, — хитро посміхнулася Клавдія, простягаючи Віри  стакан води, — На ось, попий, бо бачу, що тобі зле стало.

— Про що ти говориш? — різко запила Віра, залпом випиваючи воду. Тремтячі руки поставили порожню склянку на підлогу, але спрага тільки посилилася..

— Я думаю, що ти вже здогадуєшся, люба, про що я, - хитро блиснула поглядом на Віру жінка, - Так-так, читаю це у твоєму обличчі, Вірочко. Бідна вдова Діночка така нещасна зараз. Артурчик був другом не лише Степанові, але і його дружині. Знаєш, між коханням і дружбою дуже тонка межа. Гляди, сьогодні він обіймає її, бо нещасна жінка плаче, а завтра…завтра обіймає, бо кохає, — зухвало говорила. 

— Забирайся, прошу тебе, йди геть! — просила Віра, закриваючи вуха руками. 

— Двоє нещасних людей можуть натворити багато дурниць, шукаючи порятунку один в одному. В такому стані кохання дуже легко переплутати з  іншими відчуттями. Згадаєш мої слова, дівчинко. А, ледь не забула, — плеснула в долоні та, — Я ж подарунок принесла для твого синочка, ну чи хто там в тебе буде. Правда, я його зі смітника витягла, ну а хто знає, може ти й сама у нас тепер зі смітників харчуєшся,   — розреготалася, кидаючи пакунок на ліжко, — А знаєш, яка іронія долі, його ж твій Артурчик викинув… трохи розхвилювався від такої то новини, – розсміялася, — Подарунок синочку від татуся вважай, правда, він для іншої дитини призначався.  Та яка тепер різниця, зрештою? Ти ж у нас стала неперебірливою у всьому. У всьому, окрім чоловіків, — додала, холодно прошепотівши.

Вхідні двері гучно зачинилися. Віра закрила очі, і сльози самі полилися. Вона навіть не має можливості торкнутися його, бодай за руку взяти. Сказати, що буде поруч…завжди буде поруч, якщо тільки він цього захоче. Несподіваний біль пронизав її тіло, змушуючи жінку пальцями вчепитися в крісло. На кілька секунд в очах потемніло. По ногах потекла вода. Ні, не може бути! Ще занадто рано…ще зарано.Згідно з терміном ще місяць до пологів. Що  робити, що ж робити?? 

   Похапцем одяглася та вийшла з дому. Напади болю з кожною хвилею ставали сильнішими, сковуючи рухи. Чому ж так боляче, хіба так має бути? 

Машина Клавдії все ще стояла біля її будинку. Ні, вона не може ризикувати дитиною! Впевнено постукала у вікно, Клавдія неохоче опустила шибку.

— Допоможи мені…будь ласка, - з блідим обличчям благала Віра, - Я не впораюся сама, — попросила Віра, зігнувшись від нового нападу болю. 

— Сідай! — Клавдія відчинила їй дверцята. — Що з тобою? – запитала, швидко заводячи автівку та рушаючи.

— Здається відійшли води, треба їхати в пологовий будинок.

— От треба було тобі цього, Вірочко! — невдоволено буркнула Клавдія, але все-таки поїхала до лікарні.

У пологовому Віру швидко оглянули та перевели до родзалу.  Лікарі наполягали, щоб вона ходила для кращого відкриття матки, але кожен крок був суцільною мукою. Віра відчувала себе, неначе у катівні, затиснутою в пастці болю і відчаю. Такого болю вона ще не відчувала ніколи, на його піку їй здавалося, що вона помре.

— Ще трішки синочку, треба ще трішки потерпіти. Все буде добре…все буде добре, — говорила сама до себе Віра, рукою закриваючи рота, щоб не кричати. Боляче… нестерпно боляче!

В голові аж туманилося, їй хотілося кричати на все горло та рачки лазити по підлозі. У вухах аж гупало. Несподівані розмови з сусідньої палати змусили її на мить забути про власні страждання і прислухатися.