47. Не виконана обіцянка

Артур ніяк не міг впоратися з оберемком повітряних кульок, які постійно рвалися вгору. Вони зайняли весь простір і постійно вилітали назад на вулицю. Кілька штук таки втекло і вже парили десь високо в небі. 

— Так, куди ж ви тікаєте…ану стояти, — намагався впоратися з ними чоловік і таки запхати цей оберемок до машини. Але кульки не слухалися — раз за разом кілька з них вибивалися назовні, не даючи закрити дверцята машини. На задньому сидінні вже красувалися квіти для Діни та подарунки для Алена. 

— Малий, це все заради тебе, – всміхався Артур, — І заради твого татуся, що скоро приїде, і звісно ж, заради твоєї матусі, — говорив сам до себе Артур, таки заштовхавши кульки всередину і закривши дверцята, — Готово, ну нарешті, — видихнув з полегшенням. 

Але дзвінок мобільного змусив Артура нервувати, бо телефон залишився десь під кульками та невпинно дзвонив. 

— Ну ні…ні, — скрився Артур, — Якщо я зараз відкрию дверцята, щоб дістати телефон, мені доведеться знову пів години запихати вас назад. 

Вирішив таки не брати слухавку. Але хтось був дуже наполегливим і дзвонив раз за разом.

— Гаразд, може що термінове, — Артур таки відкрив дверцята, а кульки одразу ж ринули йому в обличчя. Чоловік обережно тримав їх за ниточки, щоб ті не втекли та дотягнувся до телефону. Дзвонив Олексій Несторович…

— Степане, друже, я починаю розуміти чого ти втік в Африку, — усміхнувся сам до себе, — Твій тесть вміє бути дуже наполегливим, — промовив Артур і підняв слухавку.

— Алло, Артуре це ти? – почувся в телефоні кам'яний голос батька Степана.

— Так, я, добрий день. Якщо ви дзвоните через моє запізнення, то я вже їду. Кульки ніяк не міг завантажити, але…

— Ні…я дзвоню з іншої причини. 

— Щось трапилося? Щось з Аленом чи Діною? – стурбовано запитав Артур, відчуваючи щось недобре.

— Ні…з ними все гаразд. Але Степан..

— Що Степан…затримується? Чи він вирішив ще залишитися в Африці??

— Ні…Степан…його більше немає…

Артур не зразу зрозумів зміст сказаного. Що значить “Степана більше немає”? Застиг як укопаний, нічого не розуміючи.

— Тобто? Як це? Я не розумію про що ви…— запитав невпевнено, нервово посмикуючи нитку з кульками.

— Щойно подзвонили…він і ще кілька людей летіли в Танзанію, їхній вертоліт збили з кулемета. Ніхто не вижив…

Руки опустилися. Повітряні кульки понеслися в небо. На мить усе перед очима стало сірим і неживим. Наче Артура оглушило. Наче він повернувся на війну, де все гудить і реве. Десь хтось кричить, хто помирає, хтось вже помер. Дикі думки переплуталися зі спогадами. Втрачав зв'язок з реальністю і ніяк не міг зрозуміти…ніяк не міг усвідомити.

— Це точна інформація? – перепитав ще раз, ледве видавлюючи з себе слова.

— Мій син загинув, — почув Артур у голосі Олексія Несторовича такий самий біль, який зараз відчував і сам.

Степанів батько вже давно поклав слухавку, а він все ще тримав телефон коло вуха. Наче чекав, що ось-ось зараз до нього подзвонить друг і скаже: “Жени в аеропорт і забери мене, я вже в Україні”. Але телефон мовчав... Навколо лунав сміх дітлахів, що спіймали кілька кульок з гелієм. Вони стрибали та сміялися, а він стояв як укопаний і мовчав.

Раптом свідомістю пронеслася гаряча думка, що вміщала лиш одне слово - Діна. Бо якщо для Артура Степан був не просто другом, а братом по духу, то для цієї жінки він був усім. Треба їхати до неї. Бо вона зараз теж помирає. Разом зі своїм чоловіком. До неї… треба їхати до неї…

Їхав і думав про Діну. Про те, що зараз відбувається в неї на душі. Що їй сказати? Але він не міг навіть самому собі нічого сказати. Руки тремтіли. Чоловік намагався триматися за кермо, але перед очима з’явилися темні плями. Зупинився. Відкинув голову на сидіння і з очей покотилися сльози. Забагато втрат…занадто велика втрата. Незамінна втрата. Наче померла частинка його душі.. Бо помер не колишній ворог, а найближчий друг. Не командир військової роти, в якій він служив, а провідник його життя. 

Знову завів двигун. Їхав, періодично тиснучи на газ. Ось будинок його друга. На веранді сидіть Діна, в руках телефон. Вона відповідає на виклик, а він закриває дверцята машини. Йде до неї, бачати як з її обличчя зникає посмішка, як її очі наливаються слізьми…Швидше…він намагається йди швидше, незграбно кульгаючи. Її руки опускаються, телефон падає додолу…разом з нею. Він добігає, підхоплює її на руки і заносить в домівку. На дивані спить Ален, кладе її поруч. Повертається на веранду, піднімає телефон. Знову телефонує Олексій Несторович.  

— Ало, — відповідає Артур замість Діни на виклик.

— Артуре, ти вже там? 

— Я тут…

— Моя донечка…їй вже сказали? 

— Так…вона…

— Побудь з нею, я вже їду! Не залишай її одну, прошу тебе, сину. 

Артур сидів поруч, міцно тримаючи її за руку. Поняття не маючи, що йому робити. 

— Степане…Степанчику…ти приїхав? — шепоче Діна, розплющуючи очі, але бачить не свого чоловіка…її чоловіка більше немає… 

Артур дивиться на неї, сильніше стискаючи її руку. 

— Артуре, де Степан? Це ж не правда? — розгублено хитає вона головою, — Це ж все не правда. Він живий! Мій Степанчик живий?? 

Артур мовчить, опустивши голову. Що він має говорити? Боже, що йому їй сказати? Що?? 

— Ні, — не погоджується Діна, намагаючись підвестися, — Ні, це неправда. Він приїде до мене. Він приїде до мене. До Алена, він приїде…, — шепоче, немічно обхопивши себе за плечі руками, — Скажи, що він приїде до мене, будь ласка, скажи це…скажи це, — вона бере чоловіка за плечі, дивиться Артуру в очі та благає…— Скажи, будь ласка, скажи це! Будь ласка,..будь ласка!! — не витримує, плаче, здається. Артур розгублено обіймає її. Чує, як вона здригається в нього на грудях, відчуває її біль, бо він відчуває те саме…

Зрештою вона заснула, наче провалилася в якусь порожнечу. Ален прокинувся. Артур розгублено ходить по дому з дитиною на руках. Де ж Олексій Несторович, де її мати? Чому їх так довго немає? А найголовніше – де клятий Степан?? Де він? Чому не виконав обіцянку? У душі вирували різні емоції – від почуття безпорадності до злості, від безвиході до нерозуміння того, що сталося.