46. Їхні страхи

Віра схвильовано несла теку з своїми аналізами, швидко крокуючи тротуаром. Те, що їй жилося відносно спокійно останні кілька тижнів, свідчило лише про одне — Клавдія поки не знайшла її, але це поки що. Лише питання часу, тому треба  скористатись моментом. 

Теплішало…В природі витав запах цвіту дерев, а в жіночому серці досі витав страх за своє дитя. Віра так і не наважилася офіційно стати на облік, тому зараз, зробивши аналізи у приватній клініці, йшла на УЗД. Для цього вибрала іншу приватну клініку на околиці міста. Серце тривожно завмирало в очікуванні. 

— Добрий день, — привітно посміхнувся чоловік вже немолодих років, коли вона відчинила двері його кабінету, — Будь ласка, лягайте на кушетку, —запросив він, вказуючи на місце. 

Віра, ледь всміхнувшись до лікаря, лягла. Вона дуже хвилювалася за дитину. Та й хотілося їй знову побачити своє маля. Як воно там? Чи все гаразд з ним? 

— Що ж, як бачу, у вас зараз кінець тридцять першого тиждень. З дитиною все гаразд, розвивається добре. Не хвилюйтеся, мамочко, — заспокоїв лікар, ймовірно помітивши її напругу. 

— А ви…ви можете сказати хто буде? — несміло запитала Віра, поглядаючи на монітор УЗД.

— Ви досі не знаєте стать? Чи малюк ховався від вас? — лікар намагався якось розрядити атмосферу, весело підморгуючи до Віри, — У вас буде хлопчик. 

Хлопчик! Віра посміхнулася. Насправді їй була не так важлива стать дитини, як  важливо те, щоб з дитиною все було гаразд. Що дитина ця бажана. Що дитина ця від коханої людини. 

— А ви можете ще переглянути мої аналізи, я доплачу, якщо потрібно, — несміливо запитала Віра, коли лікар закінчив УЗД-обстеження. Вона тримала в руках теку і було помітно, що її долоні тремтіли. 

Лікар зміряв Віру хвилюючим поглядом і взяв теку до рук. Виглядав трохи нахмуреним, але все ще злегка посміхався. Жінка ж не могла розслабитися. 

— У вас якісь проблеми? Можливо, вам хтось погрожує? – запитав обережно, побоюючись її налякати. Погляд цього чоловіка, здавалося, не віщував загрози, був спокійним і безпечним. 

— Ні…ні, тобто так, — заломила власні руки жінка. Вона не знала, що їй відповісти, — Розумієте я ходжу до приватних лікарів і офіційно на обліку не стою. Мій колишній чоловік…ну він, він переслідує мене і хоче забрати дитину, тому доводиться переховуватися, — жінка ледве всміхаючись, намагалася бути переконливою. 

Лікар  підтис губи. В його очах з'явився незримий сум і щире співчуття, наче її слова зачепили рану.. Здавалося Віра потрапила в якусь невидиму мішень. 

— Розумію, у моєї доньки теж колишній чоловік був тиран і деспот. Скільки ж з ним настраждалась моя донька, — пригадував той з невимовним сумом, — Зараз погляну на аналізи, не хвилюйтеся, — повернувся до теки лікар. 

— Дякую вам за розуміння, — полегшено зітхнула Віра.

— Що ж, Віро, у вас анемія, - констатував лікар, читаючи її ім'я з документів, - Потрібно терміново приймати залізо. Зараз я випишу вам рецепт, а ви купіть ліки й приймайте за схемою яку я пропишу, домовилися? — перевів серйозний погляд на жінку медик, ніби наголошуючи на важливості цих слів.

Жінка ствердно кивнула.

— Це небезпечно для дитини? — запитала Віра, ледве стримуючи хвилювання. 

— Звісно, якщо не лікувати, це може мати дуже погані наслідки для дитини, та і для вас теж: кровотеча, асфіксія.., — перераховував той, а в очах Віри знову спалахнули вогники страху. Лікар зупинився і знову привітно усміхнувся, — Гаразд, не лякатиму більше вас, — він обережно торкнувся Вірних долонь, але жінка швидко їх відсмикнула. Такі жести з боку чоловіків, зазвичай, не віщували нічого доброго для неї. Лікар лише знову підтис губи й, наче прочитавши її страх, передав їй теку з аналізами, — Просто приймайте залізо і все буде гаразд, — зітхнув важко, — І обов'язково відвідуйте лікаря., — додав, дивлячись на неї зі співчуттям, — А вітаміни ви приймаєте? — пильно поглянув лікар у бліде жіноче обличчя.

Віра зніяковіло облизала губи. Безвідповідальна вона мати…. як же їй сказати, що не завжди грошей на їжу вистачало, не те, що на вітаміни. 

— Зрозуміло все з вами. Ось тримайте, — лікар простягнув їй упаковку вітамінів для вагітних, вийнявши зі своєї шухляди, — Приймайте щодня під час їжі. 

— Дякую вам, — несміливо взяла ліки жінка, — скільки я маю вам заплатити? 

— А знаєте, нічого, — якось несподівано для самого себе сказав лікар. — Ви бережіть себе і маля, і Віро… якщо потрібна буде допомога, то ось моя візитка, — дружно підморгнув, простягаючи її жінці. 

— Дуже дякую, — завагалася Віра, але потім  все ж взяла контакти, — То ви…Євген Петрович? 

— Можна просто дядько Женя, — весело розсміявся лікар, Віра й сама всміхнулася.

— А можна…можна попросити вас не реєструвати моє ім'я в комп'ютері. Я хвилююся, що він…

 Євгеній знову підтис губи і сумно усміхнувся.

— Взагалі не можна, Вірочко, але для вас зроблю виняток. Знаєте, Віро, моя донька була б, мабуть, такого ж віку як ви. Бережи вас Бог, — сумно сказав лікар наостанок, коли Віра виходила з кабінету. 

— Дякую вам…

###

 Кілька тижнів по тому…

До повернення додому залишалися лічені дні. Останні кілька тижнів для Степана були справжнім катуванням. Діна снилася йому кожної ночі. Сиділа, дивилася на нього своїми голубими очима і всміхалася. А він всміхався до неї. Але кожного разу, як тільки він  хотів торкнутися її, вона зникала, як дим.. І зараз, заплющивши очі, знову думав про неї аби не дивитися у вікну вертольота. 

— Все добре? — почув Степан голос пілота.

— Так, — ледве вичавив з себе посмішку чоловік, але очей не розплющив.

— Боїшся літати?

— Ні…боюся висоти, —  пояснив Степан. 

— Даремно закрив очі, маєш можливість побачити всю красу тропічних лісів, рідкісне видовище.

— Дякую, обмежуся фотом дружини, — сказав Степан таки розплющуючи очі та дістаючи світлину Діни. На мить таки глянув крізь вікно, але одразу ж про це пошкодував, бо до горла підступив ком. Ледве опанувавши себе, знову перевів погляд на фотокартку.