45. Їх ніхто не розуміє...

Артур давно приїхав до квартири, але все ще тупо сидів в автівці, дивлячись на своє вікно. Штори запнуті, треба розіпнути, — подумав він, гірко всміхаючись сам до себе. Ця дивакувата звичка його колишньої дівчини викликала в ньому посмішку і непорозуміння водночас. За цим щось точно крилося…а може Віра просто боялася темряви? Тепер вже не дізнатися. Але він точно дізнався для себе, що жінка ця для нього не байдужа. Бо сьогодні, коли йому на мить здалося, що побачив її, серце знову билося, як тоді, коли він вона була поруч. А потім її смс з одним словом. Кілька секунд в душі тріпотіла тривога - може дійсно вона в небезпеці і він  потрібен їй? Але потім пригадав фото…фото на яких Віра відкрито цілувала інших, була з іншими, віддавалася іншим. Знову стало гидко на душі. Гидко від себе…та не від неї. Гірке розчарування накотило ще з більшою силою, коли вона сказала, що їй потрібні гроші, а не він. Гроші…гроші…все крутилося навколо цих триклятих грошей! Гепнувши по кермі кілька разів, він втомлено розтер обличчя. Може його батько був правий, коли казав, що гроші вирішують все. Грошима вимірювалося і його щастя…В телефоні все ще були кілька світлин Віри, з Вірою. Її посмішка все ще зводила його з розуму, як і раніше. Діна має рацію…нічого не змінилося. “ Може ще що потрібно” - писали його пальці, - “Наприклад я”… на мить завагався і прибрав слова про себе. Секунда, дві, три п'ять…” “Ні, лише гроші”. Гірка усмішка розчарування з'явилася на обличчі. Гроші…якщо їй потрібні гроші, то нехай. Нехай бере…

Телефон знову завібрував. Вона? Ні…на вайбер телефонував Степан. 

— Привіт, Артуре. Виглядаєш як лебідь, що помирає, хоча це в мене тут небезпека здохнути кожного дня, — усміхався Степан, — Як не від руки алькаїдців, то від спеки або їхньої їжі, - скривився товариш, а Артур, навпаки, всміхнувся, вкотре проганяючи розчарування.

— І тобі привіт, друже. І що навіть живіт скинув? - не втримався від жарту Артур.

— Ага, хоч одне радує. 

— Нічого, твоя дружина відгодує тебе печеною картоплею. Смакота, - демонстративно задоволено закотив очі Артур. 

— Зараза, ти Артуре! Ось хто тепер замість мене печену картоплю жере, - пирхнув, жартуючи Степан, -  Як вона? — запитав, з таким сумом в очах, що тепер сам був схожий на вмираючого лебедя.

— Загалом добре, просто за тобою сумує. Ти ж знаєш, як вона тебе любить. Ти бачив відео, яке ми тобі надіслали? — пригадав Артур перші кроки Степанового сина. 

— Бачив, — з гордою посмішкою заявив чоловік, — Він уже так виріс за ці кілька місяців.

— А ти би бачив, скільки у нього вже зубів, справжня піранья! Вже печену картоплю точить на раз-два, — сміявся Артур.

— Ох, мій синочок, я його так люблю. Я те відео разів десять проглянув. 

— Скоро приїдеш сам його водитимеш за ручку, хребет тренуватимеш, — реготав товариш.

— А ти як сам, Артуре? — враз посерйознішав Степан, — Віра не з'являлася? 

Артур кілька митей вагався чи говорити Степану те, що Віра таки написала йому, але лиш, щоб попросити грошей. Навряд чи друг зрозуміє, але потім все ж сказав:

— Вона сьогодні написала мені коротке смс.

— І що вона хотіла? Грошей?? — розізлився Степан, як завжди втрапивши точно у ціль, — Тільки не кажи, що ти їй їх дав! 

— Це не твоє діло, — і собі гаркнув Артур. Бо друг колупав по живому, ще не загоєному…

— Не моє?! Ну гаразд,  — аж перекосило Степана, — Тоді нехай вона спить з усіма підряд, а ти й далі їй плати! Забезпечуй солодке життя, - кричав з обуренням та відразою Степан, - Вона огидна і корислива, а ти досі її любиш! 

— Так! Так! — не стримався Артур, — Досі кохаю..я не можу ось так взяти й за кілька місяців забути жінку, з якою хотів пов'язати життя! 

— А треба! - коротко констатував Степан, - Треба! І чим швидше ти викинеш її з голови, тим швидше знайдеш собі достойну пару! Знаєш, інколи мені здається, Артуре, - тихіше додав Степан, - Що ти сам себе калічиш, бо так не можна…ти маєш знайти когось достойного…

— Я не шукатиму більше нікого…не зараз…

— Розумію, - важко зітхнув чоловік, - серцем не можна керувати, але в моїй душі здіймається шквал, коли я пригадую..цю…цю…дівицю. 

— І в мене теж…Чекаємо вдома, командире! - відрізав Артур, закінчуючи розмову. Друг вкотре не зрозумів його. Він сам себе не розумів…мабуть, ніхто не розумів…

…..

“Яка ж ти вперта Вірочко. Змушуєш мене, вкотре, вдаватися до крайнощів. Знай, дівчинко, я не хотіла цього робити, але ти …ти не залишаєш мені вибору, дорогенька!” - говорила сама до себе Клавдія, злісно поклавши слухавку. Так, покликати на підмогу того, хто образив дівчину тоді…багато років тому, було жорстоким вчинком! Клавдія це розуміла, але можливо саме це, нарешті, змусить Віру прийти до неї. Бо ця дівчина все одно прийде….прийде. Вони обоє це знали. Невже  Віра настільки її ненавидить, що воліє бути одна? Адже гроші десь вона бере…не інакше,як таки спить з кимось? Невже їй подобається таке життя….бідне, нікчемне. Ілюзія свободи - це ж не свобода! 

Клавдію обурювало це. Виводило із себе. Віра не така як вона…не така. Жінці не подобалося, що Віра будучи іграшкою в її руках, все ж намагалася щось вдіяти. Клавдія добре розуміла, що якби не “запнуті штори”, що були між ними, Віра давно б вже була незалежною і вона б її не зупинила. Недолік, який Клавдія спершу вважала непотрібним баластом, тепер став її найбільшим козирем. 

…..

“Ілюзія свободи, значить. Ну, нехай так, мамо! - говорила сама до себе Віра, крокуючи містом, - думаєш, я не здогадуюся, що це все ти, так? Чекаєш, що прийду? Ні…не прийду…поки є можливість, житиму так. Краще так, ніж з тобою!”

— Вірочко…яка зустріч, — несподівано почула вона позаду себе голос, від якого жалючі мурахи погналися тілом. Дикий страх скував її рухи.  — Це точно ти? – додався до огидного голосу грубий неприємний сміх. 

Озирнулася. Позаду неї стояв чоловік, з яким їй не раз доводилося проводити час задля грошей. Він ніколи їй не подобався, ще після перших грубих, глибоких поцілунків вона зненавиділа його. Її трусило кожного разу лише від одного його погляду.