44. Чужа сім'я

— Алене, давай…давай малий. Ще кілька кроків, — радісно говорив Артур, запрошуючи до себе руками дитину, — Ось так, є-є-є, — говорив, хапаючи малого за руку і підносячи в гору, — Ура, малий, ти ходиш, ходиш! — сміявся як хлопчисько дорослий чоловік, — Ні, ну ти бачила? – Спитав Артур Діну, що і собі сміялася, спостерігаючи за цими хлопцями, — Як  упевнено він ступає. Туп-туп, туп-туп, – говорив Артур, сміючись перебираючи ніжками Алена, — Ану, тепер давай до матусі, — він обережно опустив дитину назад на дорогу, — Давай..так молодець! Малий, ти просто молодець! Ще кілька кроків..так…так…О, ні!! — застогнав, коли дитина перед самою Діною впала. Але на диво Ален не плакав, а звівся і продовжив помалу йти, — Ось так, Алене!! Ось це  по нашому! Не здаватися! Вперед, лише вперед, — заплескав в долоні чоловік. 

Зрештою хлопчик вже затишно кутався в обіймах матусі. Сміявся і міцно обіймав рученятами. Чоловіку серце  оживало від споглядання за ними. Які вони щасливі, живі…справжня сім’я. Скоро до них повернеться Степан, а він знову буде десь осторонь. Осторонь цієї сім'ї, осторонь від щасливого життя. 

— Жаль, що Степанчика немає…ех пропускає перші кроки свого сина, — заговорила Діна, висмикуючи Артура з його думок.

— Це точно…але ми вже зняли йому відео. Буде мати час перегляне, — покрутив в руках телефон чоловік, знову беручи малого за ручки, — Туп-туп, — сміявся чоловік до малого, але Ален несподівано брикнув і дав йому по носі, — А ось це було несподівано, малюче, — розтирав носа чоловік, — І навіть дуже боляче, — додав, дивлячись вже на Діну, що і сама реготала на пару з синочком. 

— Степан обіцяв приїхати за місяць чи два, якраз до того як сину буде рік. 

— А Степан, — продовжив Артур,  знову взявши малого за ручку, — Завжди виконує те, що обіцяв. Тому давай п’ятірню, малий, — ніжно стискав маленьку ручку чоловік і  водночас його думки знову повернулися до минулого. Згадував, що позаду дві пропозиції, які так і не закінчилися весіллям. Що позаду…десь там, серед багатьох нещасливих днів, покалічили його тіло і душу. Зараз він тут, лише як невеличка частинка сім'ї його друга. І хоч Степан дійсно сприймає його як брата, братами вони ніколи все ж не були. Він завжди десь був позаду, лише як Степанова тінь, наче третій зайвий серед щасливих людей. 

— Ти як, Артуре? — запитала несподівано Діна, саджаючи дитину в візок. Вона була вдячна Артуру за підтримку, цінувала її. Той завжди з радістю приставав на пропозицію прогулятися та допомогти з Аленом. Жінка розуміла, що в душі цього чоловіка глибокі рани, тож хотіла якось розрадити, допомогти. 

— У мене все гаразд, — коротко відповів, впевненим рухом руки перехоплюючи в жінки візок, — Можна я його повезу? – підморгнув.

— Звісно, – щиро всміхнулася, розуміючи, що чоловік уникнув запитання, — Віра…вона…ну не з'являлася більше? 

— Віра? — хмикнув Артур, — Віра у що? У моє щасливе життя? — намагався звести серйозну розмову до жарту чоловік, знову підморгуючи. 

— Ні, Віра, та жінка, яку ти любиш, — не здавалася Діна.

Важко зітхнув, сильніше стискаючи ручку візка.

— Діно, для Віри я був лиш гаманець і не більше. Степан мав рацію…вона зникла з мого життя так само несподівано, як і з'явилася в ньому.

Діна обережно взялася за ручку візка, тим самим зупиняючи чоловіка. Глянула в очі, несподівано прикладаючи руку до чоловічих грудей:

— А з твого серця? — всміхнулася приязно, — Хоча можеш не відповідати, воно гатить як шалене, при згадці її імені.

Артур мовчав. Його серце справді  жило окремим життям від розуму. Навіть тепер, коли здавалося б все було очевидним…йому самому не було зрозуміло, які насправді у нього почуття до Віри. Сумний погляд був спрямований кудись уперед і на мить чоловіку здалося чоловіку, що, він побачив її. Десь вдалині, на іншому кінці вулиці, але…може це лише його уява грається з ним, видаючи мрії за реальність??

— Обережно!! — крикнула Діна забираючи управління візком, коли на тротуар несподівано виїхала машина, ледь не наїхавши на дитину. Ален почав плакати, і Діна миттю витягла дитину, притискаючи до грудей, — Господи….якісь навіжені, — тремтячим голосом проговорила Діна, ще сильніше пригортаючи малого до себе. 

Артур був розгублений. В самого тремтіли руки від неприємної події. Наче хтось навмисно хотів наїхати на них. Знову глянув у той бік вулиці, де йому примарилася Віра, але нікого, крім чужих облич, там не було. Стривожено запустив пальці в волосся.

— Як ви, з вами все гаразд? — непокоївся Артур. Бо все виглядало вкрай дивним і недоречним. Розхвилювався за дитину. Розумів, якби з Аленом щось трапилося через його вину, Степан і Діна ніколи б йому того не пробачили. . Та й сам собі не пробачив би теж!

— Так, — цілуючи малого, відповіла  жінка, — Так-так, ми в нормі, просто дуже злякалися. Мабуть…мабуть, краще підемо додому. 

— Гаразд, вибач…я…

— Ти тут ні до чого, — знову привітно всміхнулася жінка, — І не думай, що ми вже договорили! Давай, ходімо з нами.

— Ти певна, що я…не заважатиму — несміливо запитав Артур, переминаючись з ноги на ногу.

— Певна, — розсміялася, — Ти ніколи не заважав, лише допомагав завжди. Ти не лише друг  Степана, ти й мій друг, — тепер вже Діна підморгнула до нього.

І справді, за цей час вони стали ближчими. Зараз, коли їх кохані люди були далеко, їх серця сумували, не маючи з ким розділити цей біль.

— Ходімо…давай, не вагайся, — підштовхнула його за плечі Діна, — Я витягну з тебе все, що всередині. Не можна носити в собі стільки печалі, а то справді передчасно станеш дідусем, — кумедно скрутила губи жінка. 

— Та про що тут говорити, Діно. Просто не усім так щастить у житті, як Степану. Та і я не такий, як він…

Діна невдоволено заклала руки на грудях і знову кумедно вигнула губи,  виражаючи своє незадоволення.

— Ти хороший, чуєш? Я вірю, що ти будеш щасливим. По справжньому щасливим, — говорила рішуче і було помітно, що жінка справді вірить у те, що каже.