42. Я твоя тінь

Віра знову відчула себе самотньою. Наче все в її житті була лише сцена, з якої її несподівано спихнули, і за її спиною повільно та безвідворотно запнулися масивні, важкі, темні штори. Нікому більше не потрібна її гра, як і вона сама. І їй теж ніхто не потрібен…крім малої дитини, що зародилася у ній. Треба зібратися і, найперше, знайти житло, далі роботу, а далі - загублене життя та щастя. 

Крок…ще один…ще, по тротуару йде самотня жінка. На її губах немає яскравої помади, а на ногах жодних підборів. В її очах - смуток та невідомість. Але в душі її бринить впевненість — вона впорається, заради їхньої дитини вона пройде цей шлях. 

    Віра зупинилася біля банкомата. Потрібно зняти гроші, щоб орендувати помешкання. Вона достатньо накопичила за ці роки, тож хвилюватися про це поки немає причин. Кілька плавних рухів і термінал видав безжальний напис: “Карту заблоковано”. Як? Такого не може бути, це ж її особиста картка. Спроба…ще одна, але нічого не змінилося. Страх почав підступати до горла. Кроки стали ще більш невпевненими, а тіло пронизало тремтіння. Прийшовши в банк, щоб зняти готівку з особистого рахунку, їй повідомили, що у неї немає до нього доступу без його власника, себто Клавдії. Дівчина усвідомила, що все, що вона робила, не вартувало нічого. В один день вона стала ніким. Просто красива жінка тридцяти років, без рідних, без чоловіка, без грошей, без освіти…просто повія, яка більше не цікавить нікого. У гаманці грошей хіба щоб поїсти, але їсти якраз не хотілося. Хотілося плакати, ридати, кричати. 

— Нічого маленький, все буде добре. Ми справимося, обіцяю тобі, ми справимося, — шепотіла Віра, сівши на лаву обережно погладжуючи свій живіт. 

Зима колись закінчиться, а разом з нею пройде і холод..Пальці мимоволі потяглися до каблучки. Артур! Його карточка досі у неї, а що як…Тремтячими руками дістала її з гаманця і знову підійшла до банкомата. Ймовірно, він давно її заблокував, але що як…що як ні. А якщо ще пам'ятає про неї…”Будь ласка…будь ласка”, – прошепотіла, закривши очі. Гроші були! Не так вже й багато, але достатньо для того, щоб оплати житло на кілька місяців.

— Дякую…дякую тобі коханий, що пам'ятаєш про мене, – шепотіла знімаючи кошти. 

На мить завмерла, провівши рукою по засохлих губах. Ні, вона сумувала не за яскравою помадою, а за ним. За його ніжними дотиками до її волосся, за сміхом, за приготованою ним вечерею, просто за ним. Але зараз вона для нього не найкраща компанія, як і він для неї. Наражати його на небезпеку, а тим паче Алена та їхню дитину у неї немає права. Та й яке йому діло до утриманки, що брехала йому від початку. 

Поки жінка знайшла житло, вже стемніло. Вона промерзла і страшенно зголодніла. Думки кружляли в голові, раз за разом повертаючи її до спогадів про нього, до них. Не варто зараз думати про те, що недосяжне. Зараз варто думати про дитину. Завтра доведеться шукати роботу. Як то робити, Віра не знала. Закінчивши школу дівчина мріяла поступити на медичний факультет. Приміряла халат Михайла, що тоді вже вчився у коледжі на першому курсі. Клавдія наче й не була проти такої професії, й навіть підготувала всі документи. Але все це було лише маскою, бо як тільки Вірі виповнилося вісімнадцять, Клавдія переконала її, що коледж варто залишити й сконцентруватися на іншій, більш вигідній роботі. На професії, для якої не потрібен жоден диплом, а достатньо лише природної краси. І ось ця краса нікому не потрібна, навіть  Вірі. Вона не принесла  їй щастя. Навпаки, залишила її ні з чим, десь обабіч життя. 

Нове помешкання було тісним. Старі меблі, брудний посуд і надзвичайно темні штори. Віра вирішила взагалі зняти  їх, бо страх вже сковував і не давав рухатися вільно. Однак їй здавалося, що боїться вона насправді не темряви, а самотності, яка закрила її у цій квартирі. 

Ранок у Віри почався не з кави й не зі сніданку, хоча з самого і на ранку їй страшенно хотілося їсти. Але спершу треба було йти на співбесіду. Вакансія няні у дитсадку видалася їй оптимальним варіантом. Жінка не мала жодного уявлення, як поводитися з дітьми, тож сподівалася здобути досвіду. Тільки-но побачивши об'яву в інтернеті, Віра відразу щось відчула, щось штрикнуло у серці. Діти…вона ніколи не була з ними близькою, швидше навпаки-дуже далекою. Але тепер…очікуючи власну дитину, його дитину, вона дуже хотіла навчитися чогось нового. Спогади вимальовували перед нею картини, як Артур лагідно ставився до Алена, як не зараз підіймав тему про дитину…тоді вона не була готовою, а зараз так тим паче… але вона її збереже. Вона її виростить. 

Набравшись сміливості, Віра постукала у кабінет.

— Добрий день, — Віра несміливо заглянула  за двері, на яких було написано “Антоніна Іванівна – директор”, — Можна? 

Жіночка років п'ятдесяти привітно до неї всміхнулася і запросила в крісло навпроти себе.

— Добрий день, сідайте. Ви, мабуть, Віра?

— Так це я,  — обережно сіла Віра на крісло, нервово переминаючи руки, — Вибачте, я страшенно хвилююся…

— Ви така молода і красива жінка. Маєте своїх дітей? — спитала  директорка садочка, намагаючись говорити якомога привітніше. 

— Ні…але по правді, я очікую дитину, — чесно зізналася Віра, несміливо поглядаючи на живіт

— О, справді? — з подивом запитала жінка, — Ну що ж, в такому випадку вітаю. Працювали десь до цього, маєте досвід? 

— Дякую. Ні…якщо чесно, це моя перша робота з дітьми. Але дітей я люблю, — вирішила трохи прикрасити Віра.

— Ну добре, якщо так, — якось неоднозначно всміхнулася жінка. — А загалом, ви працювали десь до цього? — запитала Віру, дивлячись уважно в очі

Віра аж стислася від незручного питання, але діватися було нікуди. Схоже, таких незграб як вона, бачать здалеку всі.

— Якщо.. по правді, мене завжди забезпечував чоловік, але зараз ми розійшлися і …одним словом, зараз в моєму житті складний період…і буду дуже вдячною, якщо ви дасте мені цю роботу, — спробувала привітно усміхнутися Віра, приховуючи хвилювання.