41. Не будем про тих, хто робить нам боляче

Діна ніколи не думала, що почуватиметься самотньою поруч з коханою людиною. Батько з самого початку казав їй, що з таким, як Степан, їй буде дуже важко. І їй було…інколи настільки важко, що хотілося вити. Вона бачила, як йому все ще снилися кошмари…як він все ще страждав через те, що давно загубилося в минулому. Але в тому минулому загубився і її чоловік, вона знаходила те минуле щоразу в його очах…щоразу…

Степан кохав її, без сумніву. Вона знала це, відчувала. Але його серце не належало лише їй. Половина того серця була втрачена, стерта, розчавлена, загублена. Вона хотіла йому допомогти, але не знала як. І Степан теж не знав. Ніхто не знав. Тому вона або мала приймати його таким, напівживим…скаліченим, або бути самотньою по-справжньому. 

Вона любила, коли її чоловік на неї дивився. Діна знала, що вона - його ліки, його життя, його світло, яке здатне побороти ту темряву, що досі живе в ньому. Вона любила  торкатися його обличчя, шрамів…бо так, вона наче торкалася віддзеркалення його душі, що теж була такою ж - красивою, але з рубцями. Вона любила коли Степан обіймав її, цілував, горнув до себе, кохав, але вона ненавиділа, коли він залишав її. Адже, попри все, вона теж без нього не могла…

Минув лише тиждень з його від'їзду, але здавалося, що сплинув рік. Дні починалися без Степана, тривали…тривали…тягнулися так довго, майже нескінченно. Не закінчувалися тільки її біль, страх і тривога. Вона понад усе боялася, що Степан не повернеться, що більше не побачить його, не торкнеться, не поцілує. 

І зараз, гуляючи з сином, Діна не знала з ким про це поговорити. Та й навряд хтось її зрозуміє…Та, коли вона побачила Артура, то зрозуміла інше — її самотність, в порівнянні з цим чоловіком, зовсім мізерна. Ось кому по-справжньому самотньо і, мабуть, нестерпно боляче та сумно. Певний час вона молися за нього, а потім якось забула за це... Та й у того була Віра, і наче все налагодилося, але ні…все знову зруйнувалося. Вона зупинилася, вдивляючись в його обличчя…таке хмуре і не зовсім привітне. Але то лиш на перший погляд, бо ось вона скаже йому “привіт”, а він, побачивши її, точно посміхнеться. 

— О, привіт, – усміхнувся Артур, піднімаючи голову, — Давно ти тут? – здивувався чоловік, — Вибач, я не помітив тебе, — сказав, встаючи й підходячи до малого, що сидів у візку, — Привіт, малечо, — Артур торкнувся своєю рукою малої долоньки, — Ну, як ти, Діно? Тримаєшся?

Ну, ось…Він усміхається. Артур завжди такий, але його очі зовсім не сміються. 

— Я..я добре, ніби як добре, – знизала плечима, і теж всміхнулася, — А ти? — додала трохи несміливо і стримано. 

— Теж…ніби як, — повторив її слова Артур, — Ти вибач, я мав подзвонити тобі, Степан мені наказував наглядати за вами, — проговорив, винувато усміхаючись та чухаючи потилицю, — А я…

— Мені він теж казав наглянути за тобою….ну так краєм ока, — хіхікнула Діна, — Бо ти ж знаєш його, — закотила очі.

Артур скривився, мовляв:”Як так, ми  посміли не виконати накази цієї залізної людини”. На що Діна, знову розуміючи, хихикнула. Ален визирнув з коляски й загадково поглянув на матір. 

— Що, Алене, тобі татусь теж якісь накази роздавав? — розсміявся Артур, а за ним і Діна.

— Йому він найбільше з усіх наказів роздав)). Ти довго тут сидиш? 

— Ну, — озирнувся на лавку Артур, — Схоже достатньо, щоб відморозити собі одне місце, — пожартував, обтріпуючи зі штанів білий іній. 

– Га, – протяжно і несхвально примружила очі Діна, — Ай-яй-яй, і це каже мені чоловік, який дуже хоче мати дітей у майбутньому.

Артур лиш усміхнувся і стенув плечима. 

— Ну…ходімо тоді.

— Куди? – здивовано глипнув на неї чоловік.

— Виправляти ситуацію, — хіхікнула Діна, — А ввечері дамо звіт начальнику, якщо подзвонить. Вип'ємо десь разом кави, поговоримо…

— Дін, я …

— Я знаю, що тобі зараз не до мене, — відповіла жінка вже без усмішки,— Але мені дуже треба з кимось про нього поговорити, будь ласка…, — сказала з таким жалем, що Артур не втримався і здався, — Я дуже за ним сумую і…, — з її очей покотилися сльози й тут Артур зовсім розгубився. Він не мав ані найменшого уявлення, що робити в таких ситуаціях. 

— Ти…ти не плач, — простягнув їй серветку, — Ходімо, тоді. Ти ж знаєш, поговорити про Степана …я з радістю, — знову всміхнувся, і Діна теж посміхнулася у відповідь..

Вони йшли разом, і Діна думала, що вона, мабуть, егоїстка, бо в Артура і так своїх негараздів і проблем вдоста, а тут ще й вона його дістає своїми. Але говорити про Степана їй було життєво необхідно…як вода і повітря. 

— Вибач, що завантажую тебе ще цим….я просто…

— Діно, я люблю говорити про Степана, чесно, — зупинив її Артур, — Чесно кажучи, я не знаю, що тобі сказати в цій ситуації, як підтримати, бо я сам до кінця його не розумію. Просто він …ну, він сталевий чоловік, все тримає в собі, правда?

— Правда, — витираючи сльози, сказала Діна і нарешті усміхнулася, — Якщо навіть ти його не розумієш, то що вже про мене казати. Залишається лише приймати його таким, який він є. Просто я дійсно його кохаю і не розумію чому він захотів піти…

— Він теж тебе кохає, — знову перебив її Артур, — І ти сама це знаєш і бачиш. Цей чоловік вже нікого не любитиме, крім тебе. Просто навіть сильні люди можуть ламатися…, — сказав, важко зітхнув.

— Ну а ти…ти, Артуре, — несміливо почала Діна, — Ти в нормі…точно?

— Я не сильна людина, але так…, — злегка похитав головою, — Здається, в нормі…

— Віра не дзвонила тобі?

— Ні, — швидко відповів, — Вибач, я не хочу про неї говорити…– відвернувся чоловік. Діна відразу подумала про те, чи є в неї серветки? 

— А мені здається, що ти досі хочеш про неї говорити, — заперечила жінка, ріжучи по живому, — Просто тобі, як і мені, боляче і неприємно.

Артур мовчав. А що він міг їй на це сказати? Краще нікому й ніколи не знати, які саме слова в той день сказала йому Віра. Цього точно не варто знати ні Степану, ні його дружині. Все що було, залишиться між ним і Вірою. І навіть якщо то був обман, це був лише його обман.