40. То їхня мрія, а не його

   Дні стікали, мов пісок крізь пальці. Від них віяло холодом не через прихід зими, а через втечу від Артура. Кожен день Віри починався з порожнечі і закінчувався нею ж. Її нудило від себе, Клавдії, від усього. Біль не минав…лише посилювався. Майже тиждень сплинув з того моменту, коли вона була щасливою поруч з ним. 

    Віра ніколи особливо не думала про своє майбутнє. Точніше вона постійно ним жила, але яким саме вона його уявляла? До зустрічі з Артуром вона мріяла лиш про спокій. Про те, як житиме десь на краю світу, можливо в хатині з великими прозорими вікнами за якими розтікалося б море, безкрайні горизонти. Але зустріч з цим чоловіком все змінила в її голові. Вона й сама не помітила, як мрія цього незнайомця стала і її мрією. До того моменту, коли вона сказала йому, що не може мати дітей, Артур часто говорив їй про них. Не лише про те, що хоче свою дитину…цей чоловік міг довго щось розповідати про Алена чи про Лілю і при цьому його очі горіли, він завжди сміявся, голосно та щиро. Вона сумувала за тією його посмішкою, сміхом, за його мрією, за ним, врешті решт. 

   Ну а потім, довелося сказати йому те, що вимагала Клавдія. Про те, що вона неповноцінна, що ніколи не зможе народити. Це було не зовсім брехнею, насправді. Бо вона й сама не знала це напевне. Шанси звісно були, але стовідсоткової гарантії не давав ніхто. Цього не знала навіть Клавдія. Мабуть, через те, що її то не цікавило. Зате, цю жорстоку жінку завжди цікавили інші результати аналізів Віри, а саме ті, які вона мала надавати клієнтам перед зустрічами. Віра ненавиділа ці огляди. Кожних два місяці вона сідала в ненависне крісло гінеколога і зціплювала зуби. Це було бридко, це було навіть гірше, ніж інтим з тими чоловіками. Лікарі вже давно здогадалися, хто вона…це читалося в їх поглядах, в їхніх байдужих дотиках…мовляв: “Тобі не звикати…терпи!”

   Саме тому вона й сама, підсвідомо, хотіла сказати про це Артуру. Їй було дійсно важливо знати, чи любитиме її цей чоловік, не залежно від того, якою вона є, з усіма її “недоліками”. А вона завжди була брудною, нікчемною…не просто брудною, вона й була сам Бруд. Після тієї розмови про дитину він більше не говорив, але вона все ще бачила  радість в його очах. Радість від  того, що поруч є вона. Це було дивно і водночас так приємно, бачити, що хтось кохає тебе. Ось такою, без прикрас, справжньою…Що хтось здатний відкинути мрію заради неї та її мрії. Перебороти себе, щоб не знищити іншого. Саме тому вона так довго й тягнула…вона не хотіла його залишати! Вона не хотіла. Але від початку вона знала, що піде. Навіть якщо кохатиме вона, навіть якщо кохатиме він…

   І ось до чого вона дійшла – вбила його, вбила себе…і що ж тепер робити з дитиною? Вбити і її? Ніколи! Вона ніколи цього не зробить. Про те, що вона вагітна, Віра дізналася кілька днів тому. Спочатку вона думала, що біль у животі — це наслідок сильного стресу, але щось, на підсвідомому рівні, підказало їй, що причина може бути не лише в цьому. Відсутність менструацій її не дивувала, таке з нею траплялося і раніше. Бувало часто, особливо, коли вона сильно нервувала. Все це було відлунням  минулого, а також низької ваги та постійних стресів. Щоб нормалізувати здоров'я, лікар навіть радив народити дитину. І ось Віра купила тест. Навіть попри страх, вона хотіла побачити там тих дві смужки. Це означало б, що вона жива, що не нікчемна, повноцінна…що в неї є шанс бути жінкою, матір'ю! 

   Але як тепер бути, що робити, вона не знала… Всі подальші дні Віра сиділа в кімнаті й дивилася  у вікно. Спостерігала за зимою, що панувала на дворі та в її душі. З Клавдією говорила тільки за потреби. Якщо раніше між ними було хоч якесь тепло і порозуміння, то зараз між ними була прірва. 

— Майже тиждень минув, Вірочко. А на початку ми домовлялися лише про кілька днів. Час братися до роботи, дівчинко. Я більше не можу чекати. Тому давай витирай шмарклі, бери себе в руки й вперед. Кілька років — і будеш вільна, підеш на всі чотири сторони. А захочеш – до Артура повернешся, якщо ти, звісно, ще цікавитимеш його. 

Віра мовчки злізла з підвіконня. Глянула на себе в дзеркало. І справді вигляд не дуже. Виглядає як простачка, як звичайна дівчина.

— Є що поїсти? — запитала Віра, відриваючись від власного погляду.

— Нарешті…нарешті, Віро. А то я вже думала, що ти до скону оплакуватимеш того каліку. Взагалі не розумію, за що ти його полюбила …

Віра злегка усміхнулася і сказала:

— Хм…а за що я досі люблю тебе…мамо? А…ні, Клавдіє, – саркастично додала. 

— Вирішила грати зі мною у відкриту, як зі Степаном? — гордо звела одну брову Клавдія. — Гаразд, давай у відкриту. Тільки от Степан виграв, і я не збираюся програвати.

— Я вже казала тобі, що ні з ким крім Артура спати не буду. Так, нехай я не можу бути з ним, але й ні з ким іншим я теж не буду!

Клавдія скупо всміхнулася.

— Ну гаразд…побачимо скільки ти протягнеш, миючи десь посуд чи брудний туалет. Як довго любитимеш, драячи за копійки, — хмикнула. — Ти їсти хотіла…ходімо. 

Заплющивши очі, Віра видихнула. Немає нічого огиднішого, ніж спілкування з Клавдією. І як вона могла колись вважати її своєю подругою, а тим паче матір'ю. 

— Ти ж любиш роли? — байдуже спитала Клавдія, а Віра думала – навіщо це? Ця жінка знала про неї практично все. І на жаль, знала й те, що Віра любить Артура. І байдуже це заперечувати, — Тоді сідай…будемо їсти.

Та їсти Віра так і не почала. Вся середина скрутилася в тягучий вузол. Зірвалася і побігла до вбиральні. Тільки не це! Боже, тільки не це…В спину їй дихала злісна Клавдія. 

— Ану вставай, — схопила її жінка за руку. — Вставай негайно, кажу! — кричала та, як навіжена.

— Та чого ти причепилася до мене? — гаркнула у відповідь Віра, все ще відчуваючи болючі спазми у шлунку. Чого ж це сталося так невчасно! Ніколи не нудило і тут…

— Ану, глянь на мене! Подивися мені в очі, кажу!! Як довго це з тобою? Відповідай, як довго? 

— Як тільки бачу тебе, так одразу тягне ригати! — гаркнула до неї Віра. Нестерпна. Просто нестерпна! Вона ж відразу здогадається….