39. Прощавайте

Залишати кохану жінку завжди не просто. Але ще важче намагатися бути тим, ким ти не є. Степан був воїном це було його сутністю. Темною стороною, яку він ховав від своєї дружини. І скільки б разів він не повторював собі, що він чоловік, батько, проте його робота не була для нього просто роботою. Вона була частиною його самого. 

— Дін…Діночко, подивися на мене, — обережно підняв обличчя дружини Степан, прямо заглядаючиу в очі, — Не плач, чуєш, прошу тебе. Це ж не назавжди. Я повернуся, - впевнено запевняв Степан, хоча й сам цього  не знав. Та ніхто не знав. 

— Я не можу не плакати. Не можу! Ти от не можеш без війни, а я …я не можу без тебе. Не можу, Степанчику! Чуєш, не можу! — лише сильніше плакала його дружина притискаючись до коханого, просячись в обійми. Степан ненавидів себе за це. Картав, але рішення не змінив. 

— Знаю. Ви з Аленом для мене все, - горнув до себе сильніше, ніби намагався забрати з собою частинку її душі.

— Ні, ми з Аленом- лише частинка тебе, Степане. І я дуже сподіваюся, що ця частина більша тої, ради якої ти зараз залишаєш нас, — проговорила холодно, але з обіймів коханого не випустила.

Він важко зітхнув. Бо Діна, як завжди влучала у ціль. Обіймав її, гладив по голові, пропускаючи між пальців волосся, вдихав її запах, вбирав її ніжність. Останнім часом вона пахла їхнім сином. Це був геть не збуджуючий запах, але він постійно нагадував Степану, що цей хлопчик - те, що об'єднало їх ще сильніше. 

— І тебе навіть не зупиняє страх висоти? — хитро примружила очі Діна.

— Мила, ну навіщо ти про це нагадуєш?, — закусив губу чоловік, — Я купив найсильніше снодійне, планую випити його і дрихнути до самої Африки. Крім того, я не сидітиму коло ілюмінатора. Та й не видно там висоти, як от, наприклад, з Говерли. Я досі здригаюся від цього походу, більше ніколи не тягни мене у гори, мила. 

— Ти сам тягнеш себе бозна-куди, Степанчику, — видавила з себе посмішку. Її маленькі пальчики почали пестити його обличчя, наче намагалися запам'ятати кожен вигин, записати кожну зморшку. Зупинилася на шрамі, Степан мимоволі сіпнувся, стримуючи її пальці, — Ні, — заперечила, — Дозволь…будь ласка. Навіть цю твою темну сторону я хочу запам'ятати. 

Стояв…мовчав, винно дивився на неї. Пощастило, йому з нею пощастило... Якби не вона,  він точно був би десь під землею, а так він - найщасливіший чоловік на землі. 

— Дорогенька, донечко…я не зможу довго триматиму вашого слимачка. Я дуже люблю свого онучка, але в мене за годину ділова зустріч, а мій піджак весь у слині, — перервав їх Олексій Несторович, — На, Степане, тримай свого сина, а то не скоро ще на руки візьмеш! — передав тесть Алена. 

Степан охоче взяв малого. Лише тепер, коли тому було майже сім місяців, помітив якусь схожість з собою. Так, можливо чоловік не вдавалося бути ідеальним батьком та чоловіком, але бачить небо, заради цих двох людей він віддав би життя без вагань. 

— Дуже радий, Степане, що ти таки зробив зачіску коротшою. Бо знаєш, в Африці таки спекотно, й оці твої патли були би  геть не доречними. 

— Тат, а мені здається, що зараз не зовсім доречно говорити про волосся мого чоловіка, — заступилася за Степана Діна, забираючи Алена до себе. 

— Ти занадто добра з ним, Діночко, занадто добра, — сканував суворим поглядом тесть свого зятя. На що зять лише закотив очі, але як завжди, намагався вискалити свою фірмову посмішку опосума. Та незабаром Степан вдалині побачив свого “рятівника” і посміхнувся вже по справжньому. 

— Привіт, друже, — подав йому щиро руку Артур, коли таки докульгав до Степана.

— Привіт, – радісно прийняв привітання той, — Ти як завжди запізнюєшся…Віри вже немає, а звичка залишилася? — випалив, але потім закусив язика,  побачившв, як на обличчя друга майнула тінь журби, – Віри ж більше немає? – вирішив ще раз  уточнити.

— Немає, – сухо і швидко відповів Артур, —  І давай не будемо про це.

— Мила…я на кілька хвилин, – поцілував Степан дружину, відводячи Артура в сторону. В погляді Олексія Несторовича він прочитав завчену фразу: “На першому місці має бути сім'я! Тільки потім друзі!”

— У тебе всього і залишилося кілька хвилин до посадки! — невдоволено  у спину кинув тесть.

— Ти як, Артуре? — запитав Степан, насправді вже знаючи відповідь. Артуру кепсько…дуже навіть кепсько. 

— Все гаразд…не смій жаліти мене і навіть не думай говорити щось типу фрази “я казав” чи щось подібне …, - вичавлював з себе слова Артур, бо хіба він міг йому зізнатися, що ридав як хлопчисько в порожній квартирі, де було темно і нестерпно самотньо.

— І не подумаю, – перебив його Степан, — Мені достатньо зняти ці кляті сонячні окуляри з твоїх очей і прочитати все у твоєму погляді, Артуре, – сказав, знімаючи з обличчя друга хамелеони, — До речі, вже зима, якщо ти раптом не помітив чи забувся в часі…— констатував Степан, викидаючи окуляри друга в смітник.

Артур сумно слідкував за рухами Степана, періодично кривлячись.

— Помітив. Я як ніхто відчув, що знову настала зима…

— Сподіваюся, Віра немає доступу до якихось твоїх рахунків чи платіжних карток…

— Немає. Лише до однієї моєї карти, але там не має захмарної суми.

— Заблокуй негайно, бо ця аферистка..

— Ні, – перебив його Артур, — Віра має рацію…За все в житті треба платити. Я був щасливий з нею. Нехай це буде мій прощальний подарунок для неї. Плата за щастя, яке я відчував, хоч і недовго.

— Ти просто невиправний! Вибач…мені шкода…дійсно шкода, – сказав Степан, поклавши руку на плече товариша.

— Знаю…дякую, — ледь всміхнувся Артур, все ще зиркаючи на смітник, на що Степан смикнув губами й сказав:

— Ну пробач…але сонячні окуляри серед зими це вже занадто, як на мене…

— Маєш рацію. Не варто вдавати, що досі сонячно, якщо насправді мороз….

Степан розумів, що друг говорить в переносному значенні, але йому не хотілося розвивати цю болючу та неприємну  для обох тему.