38. Дівчинка, що боїться темряви

   Ще ніколи в житті Вірі не було так огидно відчиняти двері цього дому. Дому Клавдії. Її дратувало тут все — від дорогих, але позбавлених смаку меблів, розміщення стільців до, навіть, декоративних квітів. Але особливу відразу викликали масивні штори. Вони завжди, ніби змії, душили її. І хоч Клавдія змінювала їх кожних два роки, та здавалося Вірі, що з кожним разом вони стають все темнішими й важчими. Наче зіткані не з тканини, а каменю, готові одного дня впасти та розчавити її. 

— Вірочко, дівчинко, ти повернулася, — з осяйною посмішкою проговорила Клавдія, що як звично, сиділа на невеликій софі.

— А хіба ти залишила мені вибір, — сухо відрізала Віра, наказуючи собі не плакати й більше не проявляти слабкість перед цією “кам'яною” жінкою. 

— Вибір завжди є, хіба ні? — розсміялася Клавдія. — А, ну звісно, ти хвилюєшся за репутацію свого коханого хлопця. Бо ж як це — коли б його друг кожної слушної нагоди нагадував би Артуру, що його дружина колишня …жінка легкої поведінки. Хвилюватися і терпнути, коли Артур братиме Алена на руки й дивитися по сторонах чи не їде, бува,  на них навіжена жіночка. Повір, Вірочко, ти вчинила правильно! Усім так буде краще. Навіть тобі.

— Ти можеш до мене не говорити?! — крикнула Віра, не стримавшись. 

— Ой, та бачу я, що кепсько тобі, — зітхнула та, — Я ж все-таки не з каменя зіткана, Віро. Заспокойся, це ж тимчасово. Минеться за кілька місяців. Я ж не кажу тобі вже завтра виходити на роботу, - знизала плечима, - Ні! Що я, монстр якийсь? Відпочинь, оговтайся, приведи себе до ладу. Залікуй  свій стрес, тільки не солодким, мила. Бо товстою тобі ставати не варто. Ти винна мені не так вже й багато, та й вік у тебе вже…ще кілька років і будеш вільною, Але пам'ятай, що час іде.

Віра прикрила повіки. Зараз її нудило навіть від голосу цієї жінки. Для себе вона прийняла тверде рішення: більше ніколи й ні з ким не спатиме, окрім коханого чоловіка. Більше вона не зможе здолати цю відразу. Більше не зможе. 

— Мушу визнати, Віро, — продовжувала своє Клавдія, — ти дійсно його покохала. Якщо чесно, ти мене здивувала. Може й Михайло був тобі небайдужим, не заперечую, але цей Артур і справді твоє справжнє кохання.

Вірі було дивно чути таке від жінки, яку нудило лише від одного слова кохання. І це ще більше ранило. Добивало. Так, вона покохала…вперше чи востаннє? А може й те, й інше. 

— Я більше ні з ким не буду заради грошей…, — прошепотіла Віра.

— Що?

— Я сказала, що більше ні з ким, крім цього чоловіка, не буду! — чітко вимовила кожне слово Віра.

— Ну-ну, не гарячкуй, — пирхнула Клавдія, — Ти просто перевтомилася! Тобі треба заспокоїти свої емоції, трохи відійти, розвіятися. Хочеш, поїдемо кудись разом відпочити. Я все оплачу. 

— Я віддам тобі все, що ти вклала в мене, але точно не таким способом. Піду на звичайну роботу, як…

— Віро!! — гаркнула Клавдія, — Будь реалісткою, так ти ще десять років зі мною сидітимеш, а це не потрібно ані тобі, ані мені. Між нами вже не буде того тепла, що було раніше, але ось все це, що ти кажеш, це вже через край. Геть! Йди до себе в кімнату. Давай. А я запну штори. посидиш в темряві й подумаєш над своєю поведінкою! - закричала Клавдія. Раптово, Віра відчула, як перед очима спливають дитячі спогади:

###

Налякана восьмирічна Віра щосили гупає у двері. Маленькі кулачки вже збилися до крові. Дівчинка вся тремтить. Темно. Навколо суцільна темрява. Так, вона знає, що у своїй кімнаті, що тут немає монстрів, але страх сковує усе її маленьке тіло. Вона не може з ним впоратися…..не в змозі. 

Її тут, щоб покарати, зачинила Клавдія. Штори навмисне запнула, бо ж знає, що мала до смерті боїться залишатися одна у темряві. Навіть, якщо ця темрява - її кімната. Навіть, якщо ця темрява - її дім. 

— Відчиніть! Відчиніть! Благаю, я буду слухняна, буду! — кричить і плаче мала, гупаючи у двері, але темрява незворушна. Мовчки огортає та душить її. — Відчиніть…відчиніть….відчиніть! 

Маленькі долоні опускаються, сповзають по дерев'яних дверях. Та здається, що ті двері з каменю, такі ж непробивні. Страх настільки заволодів нею, що вона не може промовити й слова. По ногах біжить тепла цівка... Як же страшно, самотньо! Віра лягає на підлогу, де, крізь шпаринку з-під дверей, пробивається світло. Світло, яке так спрагло вбирають дитячі очі. Маленькі пальчики пролізають крізь шпаринку попід дверима. 

“Випустіть…випустіть!”

Руки сині ще від попередніх разів. Штори розпинати не можна! Не можна…інакше, битиме. Боляче, дуже боляче.

Темрява заповнює собою все. Час у ній видається вічністю, нескінченністю. Нарешті, двері відчиняють. Мала зривається з підлоги й кидається в обійми Клавдії.

— Дякую…дякую! – говорить дитина, обіймаючи “рятівницю”.

— Віро, ти що, обпісялася?? — гиркає Клавдія, швидко відсторонюючи від себе дитину,  — Що ж ти за дитина така! Ану марш у ванну. Негайно!

Мала Віра не зважає на крики. Мирно стоїть під потоками води поки жінка, яка врятувала її від темряви, миє. За кілька хвилин вона одягнута. Мокре волосся неприємно оповило шию, але це не її волосся, а холодні змії. Які знову, і знову душать її. Клавдія бере свого важкого гребня й неакуратно тягне по Віриному волоссі. Боляче. Але та, стиснувши зуби, терпить. Головне, що довкола світло і штори розіпнуті.

###

— Я вже не мала дитина, Клавдіє, і зможу розіпнути штори й бити себе не дам. Темрява більше не лякає мене, — рішуче заявила Віра.

— Та невже? Навіть дорослі люди бояться темряви, Віро. А може темрява - це ти сама? Ну скажи мені? Ти знову стала малою і вразливою,  дозволила себе, не те що побити, а й вбити. І винна у цьому зовсім не я, а твоє дурне серце. Воно тебе втягло і покарає тебе теж воно, сильніше за всіх. Йди, Вірочко. Йди…запнуті штори вже не твоя проблема. Розіпнуте серце — ось що лякає мене.