37. Не хорони себе разом з ними

Крок…другий, третій. Куди він йде? Не йде, пересувається, кульгає…втікає. Від кого, до кого, навіщо? Щось незрозуміле коїлося всередині Артура Мищенка, щось, що він не міг зрозуміти, осягнути. Йому здавалося, що він втратив здатність відчувати. Наче хтось перерізав усі його нервові закінчення, назавжди зробивши калікою. І не просто хтось, а вона – його опора, його віра у світле майбутнє…його Віра. Його маленька дівчинка.

Це було жорстоко, занадто, щоб зрозуміти, відчути глибину, це було як один удар, той, що поцілує відразу в серце. Той, що вбиває швидко й безжально. 

Розгублений погляд Артура зупинився на шторах власної квартири. Ті були розіпнуті. Поміж важкою тканиною стояла Віра. Вона дивилася на нього з висоти його дому. Проводжала не зупиняючи, не стримуючи, нічого не заперечуючи.. не кохаючи. Важка тканина сіпнулася від дотику її рук, а  силует дорогої жінки сховався за шторами. Віра остаточно сховала себе і прогнала його. Чоловічі руки розтерти стомлене обличчя. Так, Артур розумів – життя не закінчилося, але зі щастям покінчено остаточно. 

###

Степан безрезультатно намагався додзвонитися до Артура. Виклик…ще один… іще. Відповіді немає. 

– Давай, Артуре…чого ж не береш? Ну…та, матінко рідна, чого ж ти не береш? — раз за разом набирав до друга Степан. Нарешті абонент відповів.

— Господи, дякую….чого не брав так довго?? Артуре, чуєш мене?

— Так, – глухо та ледь чутно почулося в слухавці.

— Де ти друже…та чуєш чи ні!? — кричав Степан у слухавку, — Алло, Артуре, де ти…відповідай, відповідай мені! Ти вдома?!

— Ні…там Віра…я...

— Як Віра? Боже мій, вона що вигнала тебе чи що? З твоєї ж квартири, чи як? Ти геть здурів, друже! Артуре, скажи де ти…

Але відповіді так і не отримав. Натомість в телефоні почулися лиш протяжні гудки..

— Та, щоб тебе, — гепнув телефоном об підлогу Степан, – Думай, думай, Степане, де він може бути, – говорив сам до себе чоловік, розтираючи скроні.

— Таки вбила його ця Віра, щоб її. Вбивця Де ж ти можеш бути, друже. Ти точно помер…відчуваю. А де можуть бути мертві На цвинтарі. Точно! – вирішив Степан, схопивши на ходу ключі від автівки.

###

Чи планував Артур вмирати того вечора? Однозначно ні, але  так сталося, що він помер, хоча й досі жив. Парадокс. Бо ось він йде темною вулицею, відчуває як його нога палає вогнем від болю, але ще більше палає його серце, перетворюючись на попіл. Телефон безперестанку дзвонить, якщо це не Віра, тоді не важливо хто це. А це не Віра…це Степан. Друг, командир, наставник.

— Вибач, не до тебе зараз, брате, – відхилив виклик Артур. Але той дзвонив неспинно, тож, довелося перекинутися зі Степаном хоч кількома фразами, щоб не діставав, щоб, як він сам казав, не ліз в його голову!! 

— Знаю, що ти думаєш про мене, ніби я передчасно зібрався в могилу, — говорив сам з собою Артур, прямуючи до цвинтаря. Там, звісно, ніхто його не почує, і не побачить, але може хоч тут здоровий глузд повернеться до нього, нагадуючи, що він все ще живий.

Його мама була тут завжди молодою і щасливою. Коли б він не приходив до неї, вона завжди йому усміхалася. Татів погляд був дещо суворішим, але дивлячись на нього, Артур бачив у його рисах себе. Навіть Тамара тут була інакшою, не схожою на себе і дивилася на нього щиро…ніби дійсно любила його як сина. Але цих людей вже немає…а він є. Можливо, лише по його смерті хтось подивиться на нього ось так, як він зараз дивився на своїх близьких. Бачив їх, якщо не хорошими, то точно кращими, ніж вони були за життя.

— Лопату дати? – почув Артур позаду себе голос і аж здригнувся, — Я ж бачу, що ти вже себе хорониш разом з ними. Не треба так, друже…

— Як ти взнав, що я тут? — озирнувся Артур.

— Я не знав, я відчув…ти завжди тут, коли тебе “вбивають”. 

Тягуче мовчання…Артур не чекав нікого, навіть Степана. Бути вразливим і слабким геть не личить перед таким. як його командир. Але сьогодні було байдуже. Хай називає його слабаком, нехай зловтішається…або ж скаже свою улюблену фразу: “ А я ж казав!” Степану не зрозуміти, як то бути геть самотнім!

– Я хотів побути з своєю родиною, я хотів створити свою сім'ю, а ти…ти не моя сім'я.

— Ти мій брат…а не просто друг, Артуре! - впевнено відповів Степан, і він дійсно так думав. Але хіба Артур не був самотнім при цьому? -  Так, я не можу замінити собою всіх, але…

– За що вони так зі мною? — сумно питав Артур, дивлячись на обличчя, що, здавалося, були для нього такими рідними..

— Бо ти до срачки добрий, Артуре! — гиркнув Степан, — І зараз мені хочеться вгріти тебе лопатою добряче, щоб ти оговтався, — намагався привести до чуття друга Степан, на що той, нарешті, ледь всміхнувся, — Але якщо серйозно, то я не знаю…чесно не знаю, – присів поруч Степан, опускаючи руку Артуру на плече, — Але тобі не місце тут. Точно не серед цих людей. Я не дам тобі лягти в могилу, чуєш? Підводься, давай…я допоможу, — простяг руку, — Віра…вона ну…— намагався якось обережно довідатися Степан.

— Вона йде…цього разу ми не помирилися. Ти мав рацію щодо неї. 

— Мені шкода, – видав Степан, а Артур здивовано звів брови до гори. 

— Ну не її, звісно, тебе шкода, брате. Шкода, що …

— Зупинися, бо від цього мені ще гірше. Просто нічого не говори.

— Добре. Не буду. Думаю тобі треба додому, та й  нога, мабуть, болить.

— Гаразд, але якщо вона все ще там, я..

— Я перевірю, а ти зберися, прошу. Бо я ж лечу за два дні…не можу ж залишити тебе в такому стані. Це наказ, чуєш? - обережно торкнувся Степан його плеча. Лише тепер помітив, наскільки глибока журба в очах його друга… бездонна якась.

— Наказ, – якось беземоційно кивнув головою Артур, - У вас усіх чудові накази, - щось бурмотів собі під ніс, а Степан просто не знав, що йому робити. Що такого могла наговорити Артуру Віра, щоб його друг став ось таким - неживим і наче…наче це не Артур..ніби то не його друг.

— Матінко рідна, що ж мені з тобою робити, Артуре, — втомлено розтер обличчя, — Діду Артурчику, зберися, прошу тебе…прошу, - зітхнув чоловік, обіймаючи товариша, — Благаю, брате, зберися….чуєш.