36.2 Ти моя найбільша ціль

Крок…ще один. По тротуару йде красива жінка. Красива, але нещасна. Рясні сльози змивають з її обличчя макіяж. Віра намагається стерти їх разом з яскравою червоною помадою. Мріє стати невидимою. Простачкою. Симпатичною дівчинкою і не більше. Стати неважливою для всіх. Навіть для себе самої…але сьогодні вона стане неважливою для чоловіка, який для неї найважливіший за всіх. Вона тихо відчиняє двері його квартири. Його…не її. Квартири, яку вважала своїм домом, прихистком, своїм порятунком і своїм…нещастям. 

Артур – її світло. Клавдія - її темрява. На підлозі розсипані фото, їй соромно дивитися на ті світлини. Там оголене не лише її тіло, але й душа. Її правда, яка вб'є їх обох. Вона більше не ризикуватиме дорогими їй людьми, більше ніколи! 

– Хто ти? — запитав з порога чоловік з холодним поглядом, але теплим серцем. А в його очах стільки болі… Вона зламала його…права була Клавдія, треба було залишити його ще місяць тому, а то й раніше!

— А хіба ти не зрозумів? — Віра намагається триматися стійко, наче їй байдуже.

— Хто ти така?!? — крикнув Артур так, що здавалося, стіни стрепенулися. А разом з ними рухнули стіни її душі. Такої, здавалося б, неприступної, міцної, але…але як виявилося, занадто слабкої. Він у відчаї…у безнадії. Вона відчуває його, відчуває його спустошену душу. Вона дивиться на нього.. Ні, він не злиться, він розгублений…загублений. В почуттях до неї? Але які вони, ті почуття? 

— Швидше ким ти був для мене? — гордо заявила, ковтаючи відчай та прикриваючи повіки. — Напевно, тебе цікавить найбільше це, чи не так? — запитала, а він намагався вкотре її зрозуміти. 

— І ким же я був для тебе…маленька? 

Маленька — слово, яким не раз називав цю крихітну жінку, але схоже в неї були великі таємниці. Він дивився на неї зараз і чекав…чекав, ймовірно, брехні. Чекав, що вона скаже йому про почуття, і байдуже ким вона була..важливо ким вона є зараз, поруч з ним. Як же він хотів, щоб цього всього не було, а були лиш вони - він і вона. Йому здавалося, що готовий кинуся їй в ноги, аби почути, що то все не правда. Аби вона не залишила його. Аби не знищувала, не вбивала.

— Ти був особливим для мене, - почала пошепки, але продовжила більш впевнено і холодно, – Лиш особливим трофеєм, Артуре. Так, я жінка грішна, але щодо  тебе в мене були великі плани, милий. Саме з тобою я справді захотіла чогось більшого…більшої мети. Не просто гроші, а ти! Твоє серце, — твердо говорила, відчуваючи себе вбивцею. Бо так, її слова вбивали його, вона бачила це, відчувала. Вона знову стала вбивцею, знову вбивала людину, яку кохала.

— Вважай, досягла своєї мети, — сказав він, підходячи ближче. Пригадав їх першу зустріч, побачення. Пригадав, як гупало його серце поруч з цією “простачкою”, що виявилася зовсім непростою. — Ось, —  Артур взяв Вірині долоні й знову притис до своїх грудей, — Чуєш? Все ще гупає так, як тоді, коли вперше зустрів тебе. Прикро, що твоє не відповіло взаємністю, — говорив і спостерігав за тим, як її долонька повільно сповзала з грудної клітки. І ховалася десь за спиною… від нього. 

Віра кілька секунд мовчала. Збирала всю свою волю в кулак, щоб сказати те, що повинна, а не те, що хотілося. Бо її серце билося ще відданіше, ніж його, ще гучніше, ще завзятіше. Але варто сховати його  дуже далеко та надійно. Щоб цей чоловік забув про неї. Підбирала найгостріші слова для нього…найжорстокіші, щоб без шансів, щоб не надумав обіймати її, щоб навіть не думав про неї. Не зупиняв.

— А ти що, справді вірив, що я полюблю такого як ти?? —   запитала з насмішкою, — Глянь на себе, — гостро сказала, перевівши погляд на скалічену ногу, — Ти каліка, якому вже за сорок. А я? Я молода дівчина. 

— До того ж вродлива, — додав Артур з легкою посмішкою. Пригадував батька…пригадував Тамару, пригадував час, коли був мерзенним…саме таким він почувався й тепер.

— Такий як ти, що покалічив не тільки себе, але й ту, яку  казав, що кохав?? А якщо тобі щось перемкне і ти мене покалічиш? Ти, який не гидував цілувати свою бридку “мамку”, — зневажливо говорила, кривлячи губами, — І ти справді думав, що заслужив на щастя, так? — кричала Віра, тиснучи на найболючіше. Вбивця, я жорстока вбивця, - думала про себе Віра.

 Артуру здавалося, що вона хотіла плакати, проте її очі були сухими, а слова такими гострими! Йому здавалося, що все що було між ними, лише здавалося. Він помилився, вкотре. Дійсно щиро вірив, що відчуває її по-особливому, але ось вона — акторка, яка заслуговує найвищої нагороди, Оскара!

— Це було так…, — шепотів Артур.

— Жорстоко? — запитала Віра.

— Справедливо…, — погодився він з сумною посмішкою. — Ти в усьому права, — говорив, дивлячись їй в очі. Вона знала. Ця жінка все про нього знала. А він про неї – нічого! Гірко було усвідомлювати, що Степан був правий. Що довіра до дівчини, не виправдала себе…що він помилився. 

Але все ж, він не хотів знову залишитися самотнім. Стояв і подумки просив: ”Будь ласка, скажи, що все змінилося, що любиш… любиш мене. І байдуже хто ти…і ким ти була. Важливо, що ти вибрала мене”. Здавалося йому, що ладний все пробачити цій жінці. Цій незнайомці, що була так схожа на нього. Але вона говорила протилежне. Жорстокі, холодні слова різали правдою, наче ножем. 

— Вибач, що обманювала тебе. Але це було частиною моєї роботи, — сказала Віра, дивлячись в очі коханому. Та думки її говорили протилежне: “Не вір мені! Не слухай мене…відчувай, так, як завжди..і пам'ятай…просто пам'ятай про мене.”

— Схоже, твоя робота закінчена..

— Схоже на те, — заявила Віра ледь всміхаючись. — Так, я лише утриманка і мене цікавлять тільки гроші. Але, попри все, я була  тобі вірною…пам'ятай про мене…, — проговорила швидко, наче скоромовку.  Їй було більше не сила дивитися на  нього. Торкатися…відчувати його дихання, дотики. 

— Я думав, що знайшов нарешті кохання. Взаємне, щире, після стількох років самоти й спокути…думав, що мої гріхи вже відпустили мене. Але схоже…схоже дещо доводиться спокутувати до кінця життя, — говорив Артур, наче сам до себе. Боліло. нестерпно боліло скрізь: в душі, у нозі,  в серці. Наче все тіло і душа — рани, суцільна рана — Я думав, що ти будеш моєю дружиною, — торкався її обличчя долонею..ніжно проводив рукою по вилицях. Пальці зупинилися на губах. На вустах, що брехали йому і цілували.