36.1 Розлюби його

Віра піднімалася до квартири, яка була для неї домом багато років. Принаймні, Віра так думала, хоча в глибині душі відчувала, що її справжній дім зовсім не тут. Її оселя і прихисток у квартирі Артура. Тож вона прагнула якнайшвидше забрати від Клавдії всі свої речі й більше не жити під одним дахом з цією жінкою.

— Вирішила таки залишити мене? — врізався їй в спину голос Клавдії, яка сиділа на софі. Виглядала вона занадто самовпевненою і це лякало Віру, але вона намагалася не показувати цього і лиш мовчки продовжувала збирати речі, — Ох, Вірочко, ти так мені нагадуєш мене, — говорила та, наче розмірковуючи вголос, — Пам'ятаю, як я теж закохалася, та так, що хухх. Нікого не слухала…. Прийшла, ось як ти, й заявила батькам. “Я кохаю!” Зібрала речі і втекла. Батьки не пошкодували для мене  нічого - віддали бізнес, гроші…. А що в результаті? Я залишилася ні з чим і...

— Я вже чула цю історію, Клавдіє, — холодно відрізала Віра, — Мені вона не цікава.

— В такому разі не затримую тебе, — усміхнулася жінка, — Не забудь забрати ось це, — сказала, тикаючи пальцем на білий конверт, що лежав на столі.

— Що це? Моя зарплатня...не потрібно. Залиш собі, — беземоційно відповіла Віра, продовжуючи пакувати речі.

— Ні...там твоє неземне кохання. Чи ти вже забула про нього? — сказала Клавдія так, наче різала ножем душу.  Віра знітилася, відчувши як до горла піднімається важкий клубок емоцій.

Тремтя пальцями взяла білий конверт, у якому лежали фотографії. Спогади, немов спалахи, охопили її свідомість.

###

— Ти обіцяєш кохати мене до останнього подиху? – питала шістнадцятирічна Віра чорноволосого парубка, гладячи його по обличчю. 

— Обіцяю, обіцяю! – без вагання відповів той, підхоплюючи її на руки. Вона почала гучно сміятися, кружляючи в його обіймах, — “До останнього подиху кохатиму лише тебе”, – прошепотів їй знову на вухо юнак, опускаючи Віру додолу. 

Того вечора Віра зайшла додому і зачинила двері. “Кохатиму до останнього подиху”, — ці слова крутилися в її голові і п'янило щастям. Пальці тремтіли, коли проводила ними по губах. Перший поцілунок, перше зізнання., перше кохання - щастя вирувало десь у грудях і здавалося дівчині, що вона найщасливіша серед усіх людей на світі. 

Клавдія ж лише мовчки усміхалася, спостерігаючи за цими двома — Вірою та Михайлом. Віра була красивою, тому жінку не дивувало, що та, так швидко знайшла своє кохання. Все-ж дівчинка її юна, незаймана, нецілована, має знати як то любити і як то боляче… втрачати. Тому, спочатку, вона не втручалася - хай Віра закохається сповна. О, перше кохання дуже сильне та чесне, знала з власного досвіду. А Віра таки закохалася швидко, дівочі очі горіли та випромінювали щастя. Певно, час діяти  настав! Настав час покласти край цим стосункам. Інакше, всі її плани  щодо Віри підуть прахом. Тож мовчки, зібралася і пішла на зустріч з коханим опікунки. Хлопець виявився впертим та навідріз відмовився залишати Віру. Клавдії довелося вдатися до більш радикальних методів. Погрози лише зміцнювали стосунки цієї пари, просто виводили Клавдію із себе.  Тож вона вирішила діяти безжально….

І ось, одного вечора, Віра мовчки зайшла додому, її очі не горіли…. Пальці тремтіли, але не від радості. Страх...відчай..біль - все перемішалося докупи в юній душі.

— Вірочко, дитинко, що з тобою? — перелякано зірвалася Клавдія зі свого місця.

— Михась...Михайло, — захлиналася крізь сльозиВіра, судомно ловлячи ковтки повітря.

— Що, дитино, що таке? — запитала Клавдія, пригортаючи до себе Віру.

— Його вбили...він мертвий...він...Господи, він...., — намагалася щось розповісти Віра, але слова надривалися як струни старої гітари, що більше ніколи не гратиме.

— Яке горе. Яка біда! — пригортала до себе тремтячу Віру жінка. — Боже, який жорстокий цей світ. Хто міг вбити двадцятирічного хлопця?  У голові не вкладається!Віра вже не чула нічого, лише плакала і плакала. Тоді їй здавалося, що вона сама померла теж. Того дня закрила своє серце і заборонила собі любити...заборонила., бо було боляче...біль був нестерпним.

Кілька місяців жила, наче мрець.  Клавдія єдина, хто  був поруч. Ця жінка і її розмови. Тоді їй здавалося, що слова Клавдії були цілющими що жінка намагається  вилікувати її, витягти з депресії, але насправді вони лише повільно знищували її. Помалу, тихо, безповоротно….

###

— То що...Мишка, виходить, вже розлюбила? — вирвала її з болючих спогадів Клавдія.

— Навіщо ти це робиш? — запитала Віра, дивлячись на світлини, які знову повернули її в болюче минуле. 

— Ох, дитинко. Ти в мене наче не дурна, але деякі речі досі не збагнула, — хитро посміхнулася Клавдія, закидаючи ногу на ногу. — Та я не можу тобі не сказати — твій Мишко дійсно тебе кохав. Можна сказати, що до останнього свого подиху, вже кров'ю харкав...а все повторював, що однаково любить тебе.

— Це була ти? — жорстока здогадка накрила Віру, змушуючи руки тремтіти. Фото посипалися з рук,  наче пісок крізь пальці.

— А ти досі так і не здогадалася? — пирхнула Клавдія.

— Я вважала тебе подругою, навіть матір'ю,  — плакала Віра, — А ти вбила його,  того, кого я любила!! — зірвалася на крик дівчина.

— Матір'ю?! — реготнула Клавдія, — Наївна Вірочко.  Яка мати зробить зі своєї дитини шльондру? Ану... скажи мені?

— Ти жорстока... — шепотіла дівчина, відчуваючи як солоний смак сліз змішується з гіркотою розчарування.

— Жорстока не я...це світ такий. Люди такі...правда така. Життя таке, зрештою, — беземоційно знизала плечима. Для жінки ці світлини були лише світлинами. Та для Віри вони були болем і втратою. 

— Ти не зможеш так само вчинити з Артуром. Він дорослий чоловік, а не наївний юнак, — намагалася говорити переконливо, але слова зривалися і тонули у відчаї. Тонули, як і її мрії, гаснули як зірки.

— З Артуром? — знову засміялася Клавдія, холодно та бездушно. Не інакше - ця жінка божевільна. Холодна, давно не жива.