35.2 Дивися

Степан дивився на свого друга, що наближався. Усміхнений, привітний, щасливий. Волів би бачити його таким завжди. Можливо, в чоловічій голові не місце сентиментальності та якимось жалісливим емоціям, проте саме жалість він зараз відчував. Чоловік знав, що Артур ненавидить, коли його жаліють, але спостерігаючи за його скаліченим життям та тілом, розумів, що сьогодні “розірветься” ще й Артурове серце. 

— Привіт, виглядаєш чорніший ніж хмара, — сказав Артур, простягаючи другу руку для привітання. 

— Привіт, друже, – відказав Степан. Насилу видав з себе усмішку, все-таки посміхатися - то не його, — Є дві новини. 

— Давай, викладай, – знизав плечима товариш, — Почни, мабуть, з хорошої.

— А з чого ти взяв, що хороша є, – відрізав Степан важко зітхаючи.

— Навіть так…, – загадково стис губи Артур.

— Почну з менш значущої для тебе. Я лечу в Африку, треба врегулювати деякі антитерористичні питання…десь на пів року, — швидко проговорив Степан, ніби це могло би врятувало розмову.

— Що? — не вірив своїм вухам друг, — Чому? Це Олексій Несторович тебе спровадив?? — щиро здивувався Артур. 

— Ні…я сам.

Друг мовчав кілька хвилин. Мабуть, думав, що сказати, але просто не знав, потрібних слів не знаходилося. 

— Степане, я не розумію… 

— Мені це потрібно…

— Потрібно? Я дійсно не розумію. Ми з тобою пройшли такі жахи, що кров стигне у жилах Щодень мріяли про закінчення війни! Я пам'ятаю, як ти говорив, що не можеш дочекатися повернення до Діни. Ми хотіли миру! Всі ми…а тепер ти заявляєш, що хочеш знову в пекло?! – другі справді був збентеженим, навіть обуреним. 

— Я не можу це пояснити! — гаркнув Степан, на що Артур переможено здійняв руки до гори, — Сподівався, що хоча б ти мене зрозумієш і не свердлитимеш мізки!!

— Я волію забути про війну, як про страшний сон! І точно не хотів би повертатися назад! — і собі підвищив голос Артур, — Вибач, але зрозуміти тебе я не в змозі.

— Ми завжди були різними, Артуре. Не тільки в питанні їсти стейк руками чи ножем з виделкою, носити сонячні окуляри в осінню пору чи ні…Кожен з нас лікує свої рани та кошмари по-своєму. Те, що ти не бажаєш згадувати, я волію не забувати.

Артур втомлено сперся на стіну, розтираючи то скроні, то травмовану ногу. Степан завжди був таким. Якщо вже щось вирішив, не переперти. 

— Діна? — поставив найважливіше питання одним словом.

Степан моментально скривив обличчя і розтер долонями підборіддя. Діна, це питання мучило і його самого. 

— Діна…вона. Вона зрозуміла мене…

— А ти її? — впевнено і холоднокровно запитав друг.

— Послухай, – почав дратуватися чоловік, — Я не знаю, що в неї зараз в голові! Не знаю, це правда! Але вона відпустила мене…

— Ти втікаєш…втікаєш від того, що у твоїй голові! — дратувався Артур, — Але вона не може зрозуміти до кінця, бо ти завжди тримав її осторонь цього! Вона думає, що ти втікаєш від неї, Алена…Їй боляче…

— Моя дружина знала, хто я і який я, була готовою до всього, — різко відрізав Степан.

— Ти таки металевий, Степане, бездушний…, — важко зітхнув Артур, — І що ти там робитимеш?

— Проведення операцій зі знищення бойовиків, розкриття їхніх мереж, конфіскація зброї, пошук укриттів, а також, спільно з іншими країнами регіону, здійснюватимемо спеціальні операції, обмін інформацією для попередження та виявлення можливих атак. Крім того, зміцнення контролю за кордоном та здійснення профілактичних заходів у вразливих регіонах, — як робот перерахував чоловік. — Населення та інфраструктура Кенії й Танзанії вже кілька місяців потерпають через теракти Аль-Шабатівців. Жертви численні, серед них багато мирного населення, в тому числі й дітей.

— А як же твоя дитина? Їй теж потрібен батько… — спробував тихо заперечити Артур. О, він точно знав, як зачепити за живе Степана. Зачепить, але навіть це, навряд, чи стримає його.

— Ален в безпеці! Усі найближчі люди поруч з ним!

— А ти? 

— І я…був і буду. 

— Гаразд, — здався Артур, важко зітхаючи, — Думаю, що варто облишити цю тему…то яка друга новина?

Степан мовчав…наче вагаючись чи говорити. Та насправді він не вагався жодної миті, він хотів жбурнути цим конвертом Артурові в обличчя і гаркнути я ж казав. Казав! Просто стояв і стискав до посиніння кулаки.

— Якщо ти знову говоритимеш щось про Віру, то краще не треба. — Якесь внутрішнє чуття, мабуть, підказувало Артурові, що мова піде саме про Віру, але він і не здогадувався, яка правда його чекає. 

— Я не можу поїхати й не показати тобі цього..вибач, але ти повинен це знати, щоб прийняти вірне рішення. 

— Про що ти? — говорив ледь не тремтячим голосом друг. Здавалося, що Артур вже зламався…вже розсипається на частинки…

— Поглянь сам, — сказав Степан, простягаючи Артурові конверт з колоритними фото. 

###

Вдих видих. Світлина…і ще одна…і ще. Віра в обіймах в інших…інших. І скільки їх…не два, не п'ять, не десять тих інших. Нові та нові обличчя, нові фото…нові рани. Ноги перестали тримати, очі бачити, язик говорити…. Артур намацав стіну, йому хотілося злитися з нею, стати одним цілим, аби тільки не впасти. Бо тримався він за Віру…її рука - його опора, а тепер залишилося лише падати, розбиватися. Хто вона? Та жінка, що проникла в його життя. Хто вона…хто вона? 

— Думаю, тебе цікавить хто вона? — порушив тишу Степан, але Артурові гуділо у  вухах  від напруження, — Ти казав, що вона познайомила тебе зі своєю…мамою, — виплюнув з огидою, — Так от, ніяка їй це не мати! Це сутенерка, а Віра твоя ніхто  інша, як…

— Зупинися, – попросив його Артур, прикриваючи очі, — Будь ласка, — говорив, все ще спираючись на стіну, бо ноги відмовлялися тримати. Заплющував очі, але дорога йому жінка все ще стояла у пам'яті, але вже не разом з ним…

— Віра - утриманка, яка шукала багатих чоловіків. Не знаю, як так далеко  зайшло у вас із нею, та припускаю, що ти для неї лише трофей, який вона здобула, - продовжував холодно констатувати чоловік.